Антична та словянська риторика

Теорію ораторського мистецтва розробляли Арістотель і Платон. На думку Платона, красномовство має бути діловим, а не мар¬нослівним, непідкупним, чесним і високоморальним. Особливо кри¬тично Платон ставився до судових ораторів.

Арістотель (348—322 до н. е.) розглядав ораторське мистецтво у філософському плані, підкреслюючи його етичні й естетичні функції. Він вважається творцем теорії суперечки, дискусії. Арістотель розріз¬няв:• діалектику — мистецтво сперечатися з метою встановлення істини;

• ерістику — мистецтво будь-що залишитися правим у супе¬речці;

• софістику — намагання добитися перемоги в суперечці шля¬хом навмисного використання недостовірних доказів.

Стародавня Греція, Стародавній Рим в епоху демократичного розквіту стали своєрідною скарбницею риторики і ораторського ми¬стецтва. За законами Солону, кожний афінянин повинен був осо¬бисто захищати свої інтереси на суді, бо участь представників доз¬волялася лише у виняткових випадках, наприклад у справах осіб, які мали фізичні або психічні вади, жінок, неповнолітніх тощо.

Інтенсивний темп життя демократичних полісів вимагав діяль¬ності, яка б спиралася на практичні навички у найрізноманітніших галузях. Серед них вирізнялося й словесне мистецтво риторів, які за наймом творили судові промови.

Публічний виступ у суді перед багатолюдною аудиторією був невід'ємною частиною функціонування судової влади у демократич¬них полісах Стародавньої Греції. Крім того, ораторське мистецтво користувалося там величезною повагою, популярністю, тому чис¬ленні ораторські школи давнього світу ніколи не були порожніми.

Перші настанови для тих; хто готувався виступати публічно, належали, очевидно, сіцілійським риторам Тісію й Корку. Це були рекомендації, як слід членувати промову на частини (вступ, вик¬лад справи, закінчення) і які докази слід підбирати. Комедія Арістофана «Жаби», де інсценовано суперечку Есхіла й Евріпіда, а та¬кож деякі фрагменти промов софістів, ораторів Горгія, Їсократа дають уявлення про посібники для риторів.

2. Красномовство слов'ян

Християнська релігія, церква не схвалювали зовнішніх прийомів і вимагали від проповідників і слухачів стриманості. Крім проповідей, розвиваються й інші види духовного красномовства: похвальні промови, промови на освячення храмів.

У період середньовіччя у царині риторики панували догматизм і схоластика. Феодальний лад базувався на зовнішній силі, на зви¬чаї, що на практиці втілювався у чітко визначені, незмінні форму¬ли. О. Тимофеев писав: «Рішителем доль держав і приватних осіб був меч, а не слово» .

Авторитет католицизму негативно позначився на розвиткові ри¬торики. У тих умовах вона не могла володіти творчою силою справ¬жнього мистецтва, а оратору не знаходилося місця у державному житті. Політичного красномовства тоді майже не існувало, а риторсь¬ке мистецтво розвивалося здебільшого на церковних кафедрах, в університетах.

Занепад і відродження риторики не могли не позначитися на розвитку людини і суспільства. Реабілітація цього предмета в сис¬темі освіти почалася наприкінці середньовіччя. Риториці відводилося почесне місце у прагненні людини оволодіти світом через ан¬тичний логос — єдність і гармонію думки та слова.

Першою серйозною спробою опису історії слов'янської рито¬рики є праця В. Аннушкіна «Перша російська «Риторика» (М., 1989), в якій аналізується риторика «Сказання про сім вільних муд¬ростей», «Риторика» (1629). Тут міститься багатий і глибокий мате¬ріал з історії слов'янської риторичної науки.

Після хрещення Русі активно створюються пам'ятки писем¬ності, розвивається мистецтво, архітектура, література, культура слов'ян, зокрема й риторична. Перлина слов'янської літератури «Слово о полку Ігоревім» донесла до наших днів «золоте слово» Свя¬тослава, що є взірцем високої риторичної культури того часу.