Раціоналістичні єресі в україні ХV-ХVI ст.

Не випадково, з огляду на сказане, в ідеях, що виголосили «пожидовлені» у Новгороді і Москві, а також єретики Матвій Башкін та Феодосій Косой, знаходимо чимало паралелей з богомільством. Для їх учень характерне відхилення у космогонічно-природничу проблематику, її етико-філософське тлумачення, використання антицерковної арґументації та й самого духу радикально-соціального вчення.

У найрозгорнутішому вигляді ідейна система «пожидовлених» дійшла до нас у поглядах російських вільнодумців. Вони критикували інститут церкви як прислужниці антихриста (держави), заперечували поклоніння хресту та іконам, вважаючи їх ідолами, що відвертають людину від живого Бога та істинної віри. За критикою шанування ікон йшло розвінчування ідеї Боголюдськості Ісуса Христа. Будучи монотеїстами, єретики переконували, що Бог єдиний, а Трійця — результат людських вигадок. Тому заперечували саме ті предмети культу, які засвідчували християнський політеїзм. Однак вчення Христа, передусім його етичні заповіді, що розглядалися як пряме продовження Мойсеєвого десятислів’я, не відкидали (активно використовуючи його в критиці морального занепаду кліру) і навіть дотримувалися євхаристії, яку розуміли символічно.

Отже, вчення «пожидовлених» — це, насамперед, суттєве відхилення від православно-церковної норми. Однак воно не було уповні антихристиянським. Так, незважаючи на особливе вшанування Старого Заповіту, єретики вважали Новий Заповіт потрібним у практичному житті особи, намагались примирити приписи першого і другого. Заперечуючи богонатхненність писань отців церкви, водночас звертались до Іоанна Златоуста, Василя Великого та деяких інших християнських авторитетів. Це «дає цілковите право вважати єресь »пожидовлених« однією з християнських хиб, що містила чимало спільного з явищами подібного роду… як на Сході, так і на Заході,.. несучи у собі зародки майбутнього розумового і релігійно-морального прогресу» [29].

Таким чином, релігійні погляди «пожидовлених» увібрали в себе богомільську ідейну спадщину, були генетично пов`язані з християнським раціоналізмом, зазнали впливу арабо-єврейської перекладної літератури. В ідеї заперечення Боголюдськості Христа закладена ранньохристиянська єретична модель Арія. «Пожидовлені» не вбачали у Христі єдиносутності, рівної з Богом природи, а вчили, що Христос є Сином Божим за благодаттю як Мойсей, Давид та інші пророки. Тому не відкидали Божественного посланництва Христа. Він для них був земною істотою, котра добродійствами піднялася до того, що в неї вселився сам Бог. Христос, таким чином, подібносущий Богові-Отцю, Його найкраще творіння. Те, чого зумів досягнути Христос, може зробити й звичайна людина. Смертна особа, ведучи праведне життя, здатна заслужити, щоб Бог її усиновив, і уподібнитися Христові. Тут, як бачимо, знову актуалізується гуманістична ідея самоцінності людини, її природної гідності.Заперечення Божественної природи Христа «пожидовлені» безпосередньо пов’язували з висхідними сотеріологічними категоріями (безсмертя, воскресіння), що вимагали не тільки теологічного, а й етичного осмислення — через поняття сенсу буття, призначення людини, її пошуку шляхів морального самовдосконалення як складової спасіння. Останнє в ученні »пожидовлених» накладалося на раціоналістичну основу, перехрещувалося з ідеєю пізнаванності реального світу, можливостей особи до уподібнення подвигу і чеснот Христа. Це поступово утверджувало принцип свободи волі, розуміння людини не як пасивної ланки у ланцюгу надособової (церква — Бог) спільності, а як співучасниці творення світу і себе самої. Такий висновок, власне, і побачив у вченні «пожидовлених» православний полеміст ХV ст. архієпископ Геннадій, який виводив його з массіліанства — єретичної течії, поширеної у V-VI ст. на півдні Франції (біля Массалії, тобто Марселя) [30] і теж генетично зв’язаної з богомільством. Її прихильники поділяли погляди Пелагія*, який вважав, що досягти спасіння можна завдяки власному етичному виборові особи, її волі, а вже потім — Божественній благодаті.

Найрозвинутішою формою, де відображені основні філософські, етичні та соціальні ідеї реформаційних рухів іудаїзантського типу, вважається вчення Феодосія Косого. Його прихильниками стало чимало вільнодумців у Росії, Литві, Білорусі та Україні, а тому це вчення, по суті, становило окрему єретично-раціоналістичну гілку, яка в історіографії отримала назву феодосіанства.

Біографія і ранній період життя Косого у Росії, коли переважно вже сформувалися його погляди, відомі лише у загальних рисах. Походив з холопів. Утік від московського боярина, постригся у ченці в монастирі, де настоятелем був прихильник релігійного вільнодумства, учений богослов старець Артемій. Через єретичні проповіді Косого разом з іншими вільнодумцями заарештували, однак він втік, як зазначав Андрій Венгерський, «у глибину Литви, де голос Євангелія звучав вільніше». У 1556-1557 роках з групою однодумців перебував у Вільні, потім переїхав до Білорусі (залишились відомості про перебування Косого, Артемія, Фоми і Вассіана у Вітебську). В 70-х роках Косой «со товариши» знаходить притулок на Волині у маєтностях шляхтичів Кадіяна Чаплича, Федора Бокея і Василя Древинського. Рік смерті Косого невідомий, однак, за свідченням ревнителя православ’я князя Андрія Курбського, у 1575 р. вільнодумець ще був живий.

Вчення Феодосія Косого — логічне завершення попередньої єретичної традиції у Східній Європі ХVI ст., якісно новий етап розвитку релігійного раціоналізму, його переростання у соціально-філософську систему. І хоча Косой не залишив жодного власного твору (стверджуючи незаконність будь-яких писань після Сьомого собору і зневажаючи практику церковних переказів), православна полемічна література достатньо розгорнуто ознайомлює з головними засадами феодосіанства.