Раціоналістичні єресі в україні ХV-ХVI ст.

Зародженню протестантизму в Україні значною мірою сприяли також єретичні рухи східнослов’янського походження, генетично пов’язані з православною релігійною культурою. Близькі богомільству та західноєвропейським дуалістичним єресям, ці рухи у ХV-ХVI ст. розвиваються вже на теренах України. Маємо на увазі, передусім, течію «пожидовлених»* і типологічно подібні їй унітарні вчення, які охопили майже всю Східну Європу і передували зародженню тут Реформації, формуванню майбутніх протестантських спільнот.

Спочатку про історію походження єресі «пожидовлених». У 1471 р. у Новгород із Великого князівства Литовського прибуло посольство київського князя Михайла Олельковича, в тому числі — чотири «жидовини», серед яких виділявся Схарія. Православний полеміст Іосиф Волоцький описує його як людину освічену і таку, що має погляди, протилежні православному вченню. У творі «Просветитель» він писав: «Сей бяше диаволов сосуд и изучен всякому злодейскому изобретению, чародействию же и чернокнижию, звездозаконию же и со астрологи живый во граде, нарицаемом Киевом» [1]. В одному з пізніших українських списків цього антиєретичного твору Волоцького Схарію змальовано як людину, котру шанував князь — нащадок давнього православного роду: «Былъ в тые часы жидовнъ, именем Схария, сталсе начиньем дьаволским научен был вшеліаким злым вынайденьам, чаром и чорнокнижству, богу звездному и астрологи. Мешкал в мъсте Киевском, значный былъ пред князем Михайлом, который на тот час пановал мъшкаючы у въре хрестианской, сынъ Алексанъдров, внук Володимеров…» [2]. Гості «спокусили» російських людей — попа Дениса і протопопа Олексія, які понесли єресь «пожидовлених» (за церковною термінологією) у Москву і привернули на свій бік нових однодумців (тому ще новгород-московська єресь).

Поглядами «пожидовлених» захоплюються освічені особи із середнього і нижчого духовенства (крилошан), а також ремісники, міщани і навіть селяни та декласовані елементи. Єрессю зацікавилися і представники дворянства, чиновництва (служилі люди), навіть особи, наближені до царя Івана III. Збереглися імена інших вільнодумців, пов’язаних з цим єретично-раціоналістичним рухом. Серед них — Матвія Башкіна, Феодосія Косого, старця Артемія (згодом повернувся у православ’я), Іони Чернеця, Оникея Киянського, Федора Куріцина, Федоки Жирина, а також Вассіана, Фоми, Ігнатія, Перфірія та ін. Більшість з них зазнала жорстоких переслідувань церкви і влади. Деяким вдалося втекти у Литву, Білорусь, Україну. Це розширило ареал єресі, зробило її масовим релігійним рухом. (Хоча і раніше, перебуваючи ще в Росії, єретики підтримували зв’язки з однодумцями, яких тоді було чимало у Великому князівстві Литовському).

Звичайно, єретики не були послідовниками іудейської віри, а виходили, переважно, з православ’я. Однак їх зв’язок з іншими єретичними рухами і давньоєврейською літературою безсумнівний.

Ідейна система «пожидовлених» і типологічно близьких до них течій значною мірою підготовлена єврейською раціоналістичною філософією та науково-природничою літературою арабо-єврейського походження — як ориґінальною, так і переважно перекладною (серед останньої у ХV-ХVI ст. чимало давньоукраїнських перекладів) [3]. Типовим місцевим твором, де відображено зв’язок цієї літератури з єретично-раціоналістичними рухами у східнослов’янських землях, вважається «Псалтир» Федора Жидовина (60-70-ті роки ХV ст.), що був адаптацією єврейського святкового молитовника «Махазор». До літературних джерел, пов’язаних з єрессю, дехто з дослідників відносить і переклади книг Старого Заповіту (Книги царів, Книга Естер, Книга пророка Даниїла, П’ятикнижжя Мойсеєве) [4]. Однак виникнення самої єресі традиційно відносять до кінця ХV- початку ХVI ст. Її класичними виразниками в історіографії (на основі, принаймні, історичних пам’яток, що збереглися) вважають новгород-московських вільнодумців, котрі відкрито виголошують погляди, опозиційні православ’ю, і створюють позацерковні осередки. Натомість чимало дослідників (Ф. Ільїнський, О. Клібанов, С. Вілинський, І. Панов, В. Перетц, О. Соболевський та ін.) розширюють межі єресі, вводячи сюди учення, що існували не лише в Росії, а й сусідніх з нею слов’янських землях та заперечували християнську Трійцю (сповідуючи монотеїзм), церковну атрибутику, таїнства, сам інститут церкви. Дехто з польських авторів пропонує класифікувати їх як єретичні рухи іудаїзантського типу, з урахуванням подібних до течії «пожидовлених» учень Федора Куріцина, Матвія Башкіна, Феодосія Косого та інших вільнодумців кінця ХV- ХVI ст. [5]. Цю позицію поділяє М. Дмитрієв, також застосовуючи поняття іудаїзантські реформаційні течії до єретичних рухів у православних землях Східної Європи [6].«Пожидовлені» й типологічно близькі до них єретичні учення дійсно становлять певний релігійно-опозиційний потік, в якому раціоналістична критика християнської ортодоксії та церковної літературної традиції сягає підвалин релігійного світогляду, набуваючи виразного вільнодумного потенціалу. Сфера поширення єресей у ХV-ХVI ст. охопила переважно православний ареал Європи, а також певною мірою Польщу, Чехію, Угорщину, отримавши у різних реґіонах конкретні формовияви. У тому чи іншому вигляді ідейна система єретично-раціоналістичних рухів іудаїзантського типу знайшла відтворення не лише у поглядах «пожидовлених», Башкіна, Куріцина, Косого, але й антитринітаріїв (у ліво-радикальному колі польських і литовських братів). На кожному «етапі» еволюції цей єретичний потік вбирає в себе все нові ідеї, набуває глибшого змісту та демонструє поступове накопичення складних філософських і соціально-етичних уявлень. Ставши своєрідною ідейною базою також социніанства, він виконав опосередковану роль у формуванні раціоналістичних систем Нового часу.