Сутність і характерні риси Київського християнства
Але ні одна інша літературна києворуська пам’ятка доби Київського християнства не може похвалитися такою великою і гарною дослідною літературою, такими багатосторонніми і глибокими студіями як „Слово о полку Ігоревім”. Розглядаючи „Слово” як центральний твір в огляді оригінальної української літератури ХІ – ХІІІ століть, М. Грушевській писав: „З погляду артистичного і культурного „Слово” стоїть незвичайно високо. В порівнянні з епосом візантійським – отяжілим, позбавленим свіжості і безпосередності чуття, „Слово” блищить щирістю, глибиною і силою афекту... Супроти варварської грубуватості і елементарності настроїв і мотивів західноєвропейських творів феодальної доби воно вирізняється багатством і тонкістю настроїв...”[8, с.215].
Високому рівні розвитку писемності і літератури можна завдячити виникненням мистецтва книгописання. Громадянське значення книжок було добре засвоєно теоретиками Київського християнства. З усіх книгописних майстерень найвизначнішим був київський князівських скрипторій, заснований за часів Ярослава Мудрого. За літописом, Ярослав книги „многі списав і положив в церкві Святої Софії”. Це коротке повідомлення свідчить про існування вже в першій половині ХІ ст. Софійської бібліотеки. За деяким дослідженням, вона нараховувала до 500 томів. [7, с.33] А на передодні монголо-татарської навали приблизний бібліотечний фонд стародавньої літератури нараховував до 140 тисяч томів [16, с82].
Досить ґрунтовним в цей період було поширення грамотності. Вона охоплювала не тільки саме лише духовенство, князівсько-дружинну верхівку, а й різні верстви простого народу.
Особливу увагу звертає на себе така галузь культури Київської Русі як архітектура. Перші століття розповсюдження християнства характеризується великим церковним будівництвом, щедро прикрашеним монументальним та іконописним живописом. Основним типом християнського храму був хрестово-купольний тринефний, а в великих церквах п’ятинефний, що походив від сполучення базиліки з центральною будовою, над якими знаходився купол, що символізував небеса. Найстаріший кам’яний храм в Руси-Україні – храм Успіня Богородиці (або Десятинна церква) був побудований в Києві в 989 – 996 рр. давньоруськими майстрами разом з грецькими.Собор святої Софії у Києві (1037 – 1054 рр.), вершина києво-руського зодчества, багато в чому нагадував Софію Константинопольську, але художнє втілення в ньому ідеології Київського християнства сприяло появі деяких відмінностей від класичного візантійського стилю. Софія Київська – величний п’ятинефний храм, з просторими хорами, що охоплювали і бокові нефи, не має прямих аналогів серед пам’яток церковного зодчества Сходу. При збереженні візантійської основи хрестово-купольного храму, архітектура Софії Київської доповнена ступеневою композицією зовнішнього об’єму, більшою кількістю куполів, масивними хрещатими стовпами. Сам Київ як столиця держави і резиденція князів і митрополитів здобув славу одного із самих красивих, великих і багатих міст Європи ХІ – ХІІ ст. Так, в архітектурі Руси-України почала втілюватися ідея доброзичливих стосунків світської і церковної влади, їх взаємної відповідальності за розвиток молодої могутньої держави, її культури і духовності.
З другої половини ХІІ ст. стає помітним послаблення візантійських впливів щодо архітектури, що позначилося появою в храмів баштової форми. Процес розвитку національних рис в старокиївському зодчестві набував все більшого і безповоротного характеру.
Більш довготривалим і стійким був іноземний вплив на розвиток живопису в культурі Київської Русі. Візантія не тільки познайомила києворуських художників з технікою мозаїки, фрески, темперного живопису, але й дала їм іконографічний канон, незамінність якого суворо оберігалася православною церквою. Але все ж таки в ХІ – ХІІ ст. і староруському живописі складаються дві традиції прикрашення храмів розписами. Однак, більш сувора і урочиста, находить свої джерела в монументальному живопису Візантії. Друга, більш вільна і живописна, склалася вже на вітчизняному ґрунті. Класичною пам’яткою, що втілила першу і другу традиції, був Софійський собор, в розписах якого повністю витриманий візантійський іконографічний канон.
В ХІІ ст. в Києві були створені прекрасні мозаїки і фрески Михайлівського монастиря (1108 р.), автором яких деякі дослідники вважають знаменитого київського живописця Олімпія. Зазначимо, що релігійний мислитель ХХ ст. Павло Флоренський виявляє специфіку Київського християнства саме через іконографічний аналіз. Констатуючи його софіологічний характер, він пише про Оранту Софіївського собору: „...що і кого живописує це зображення? Звично говорять, що Божу Матір. Але відсутність Немовляти, підняті руки, вся постава тіла наближають „Непорушну стіну” до Орант старохристиянського іконопису”, які „зображали нематеріальну сутність дому Софії Премудрості Божої” [20, с.382].
Важливим фактором утвердження християнства в Руси-України була практика проведення богослужінь. Поєднання візантійських наспівів зі слов’янським текстом дуже часто приводило до того, що мелодійно-ритмічеий малюнок грецьких співанок не надавав емоційного підкріплення тексту, не служив засобом акцентування уваги на його значних місцях. На подолання цих суперечностей в культових співах була спрямована діяльність церковно-музикальної школи Київського християнства. В результаті виникає зовсім нова система - знаковий спів. Музикальна творчість, в умовах києворуської інтерпретації богослужінь, привела до виникнення музикальних форм з такими рисами універсальності, які стверджували не тільки єдність мелодійної тканини з текстом, що співався, але і єднання народного мелосу з наспівами, що звучали в церкві.