Сутність і характерні риси Київського християнства
Літописець не повідомляє, що в хрещенні Русі брали участь візантійські священики. Володимир взяв із захопленого Корсуня „царицю і Настаса, і попів корсунських”. Першу, побудовану Володимиром церкву святої Богородиці (Десятинну), він „доручив Настасу Корсунцю, і поставив попів корсунських служити в ній” [3, с.189]. В „Повісті” записані і такі слова Володимира „Оце даю церкві оцій святої Богородиці від себе і від моїх городів десяту частину... І дав десятину Анастасові Корсунцю” [3, с.195]. Літописець однозначно пише, що на чолі церкви на Русі після охрещення стояв піп Анастас, а хрещення киян здійснювали просто попи. Літописець не вказує при цьому на їх звання. І він каже правду, оскільки жоден церковний ієрарх не міг би здійснити такого, м’яко кажучи, дивовижного акту: хрестити людей в водах Дніпра. Таке порушення канонів не могло б відбутися, якби Русь схрещувалася під прихильною опікою чи візантійського патріарха, чи папи римського. Це могло відбутися лише в тому випадку, якщо Русь хрестилась самочинно, прагнучи продовжити початий західними слов’янами процес створення слов’янського варіанту християнства, яке зверталося до істини початкового християнства.
Треба відрізняти корсунське духовенство, яке було поставлене Володимиром на чолі новоствореної церкви, від візантійського. Воно могло діяти і діяло в своїх інтересах. Як інакше пояснити те, що на чолі церкви ставиться людина, яка зрадила інтерес Візантійської держави. Бо саме Анастас допоміг Володимиру захопити Корсунь, коли послав стрілу з вказівкою на підземні водопроводи, які забезпечували місто водою. Отже, Володимир прагнув створити незалежну, самоуправну церкву, з якою мусили рахуватися інші держави.
Деякі „житія Володимира” називають Анастаса ієреєм і навіть єпископом. Найдавніші списки літопису зовсім не вказують на його сан, а звуть просто попом, хоча літописець як церковна людина повинен був знати, що треба було б мати Анастасу сан не менше єпископа.
Володимир взяв на себе непосильну роботу. Він не знав всієї складної і заплутаної системи церковних взаємостосунків. І коли новостворена церква спробувала ствердити себе, то справи її пішли дуже погано. Жодна з існуючих церков не могла її визнати. Завдання виявилося невиконаним, і вже син Володимира Ярослав Мудрий зрозумів це. Розпочинаються складні переговори про створення церковної ієрархії. Візантія не погодилася на те, щоб дати руській церкві автокефалію, але згоджується послати митрополита.
В 1039 р. Візантія надсилає до Києва свого першого митрополита Феопемпта. Найбільш давні списки літопису (Новгородський перший та Лаврентіївський) повідомляють, що Ярослав запровадив митрополію, і першим митрополитом називають саме Феопемпта.
Діяльність Феопемпта як митрополита розпочалася з висвячення Десятинної церкви. Вірогідно, що Феопемпт цілим рядом актів, зокрема висвяченням Десятинної церкви спробував принизити запроваджену Володимиром церкву, ображав патріотичні почуття народу. У 1042 р. він був змушений втекти до Константинополя, а між Київською Руссю та Візантією спалахує війна.
1051 року митрополичу кафедру посідає русич Іларіон. Це був видатний ідеолог новоствореної церкви. Вона є рівною серед інших церков, бо її творець є рівним самому великому Костянтину, який першим проголосив християнство державною релігією Римської імперії. [1, с.100] Саме так визначає місце нової церкви ідеолог її початкового періоду.
Однак цей спалах патріотизму і гордості за новостворену церкву змінюється потребою її ієрархічного оформлення. Давньоруське церковне організаційне влаштування ніколи не було точною подобою візантійського. На відміну від Візантії, де було безліч єпископій (більше 300), єпископські кафедри на Русі повторювали систему світської влади, функціювання давньоруських князівств. Митрополита на київський престол назначав Константинопольський патріарх, а роль князів в цій справі ще не до кінця з’ясована.
Важливою відмінною рисою християнської церкви на Русі була її соборноправність: „ніхто з її ієрархів не правив самовладно, ніхто з духовенства не приходив до громадян непрошений, всі церковні посади були виборні”. [14, с.74] Згідно з каноном, в якості обов’язкового колективного органу при митрополиті існував помісний собор, тобто зібрання єпископів єпархій. Однак діяльність цих соборів не виявила себе яким-небудь помітним чином, крім єдиного випадку, коли в 1147 р. було обрано другого після Іларіона митрополита-русича Климента Смолятича.Соборний характер церкви відбився також і в існуванні ієрейських соборів, тобто зібрання священиків певного міста. Вони грали роль дорадчого органа при єпископі. Відбувалися також чернечі собори ігуменів і архимандритів. У роботі соборів брали участь світські особи з правом вирішального голосу. Найнижчим церковним осередком була парафія, центром якої була церква. На чолі парафії стояв священик, який призначався єпископом. Священики і диякони належали до білого духовенства і мусили бути одруженими. Священикам, що залишилися без дружин, рекомендувалося йти до монастиря. Поряд з білим духовенством існувало і чорне. Монастирі з’явилися на Русі в ХІ столітті.