Сутність і характерні риси Київського християнства

За логікою основних теоретичних засад і особливостей, що характеризували християнство цього періоду, церква стала головною просвітницькою інституцією в Руси-Україні. Київські монастирі сконцентрували в своїх стінах основні тогочасні кадри вчених, письменників, іконописні майстерні та інші заклади. Так з Печерським монастирем пов’язана діяльність відомих публіцистів (Феодосій Печерський, Яків Мніх), істориків (Никон Печерський, Нестор Літописець), митців (Алімпій). Став монастир і вірним зберігачем і розповсюджувачем Іларіонових філософсько-богословсько ідей.

Найважливішою умовою і підвалиною культурного поступу Руси-України цього періоду був розвиток писемності та поширення грамотності й освіти. Початки письма в Київській Русі з’явилися ще перед прийняттям християнства. Рукописи початку ХІ – першої половини ХІІІ століть репрезентують головним чином києворуську писемність як кириличну. Найдавнішою пам’яткою цієї писемності є славнозвісне Остромирове Євангеліє, переписане протягом 1056 – 1057 рр.

Здавалося б, що вплив перекладної літератури не дасть змоги з’явитися власній ініціативі києворуських книжників, спрямує своє оригінальне письменство вбік механічного переносу раніше здійснених перекладів на новий ґрунт. Але так не сталося. Творчий характер Київського християнства неминуче поставив питання про появлення цілого прошарку людей творчої праці, звільнених від всіх інших видів суспільного виробництва. Найвизначнішим з них був Софійський гурток книжників, заснований у Києві Ярославом Мудрим і очолений Іларіоном. Саме в ньому писемність, яка ще в дохристиянські часи обслуговувала різні сфери духовного життя Руси-України, забезпечувала процес християнізації перекладною літературою, стала застосовуватись для фіксації художньої словесної творчості в творах власної оригінальної літератури.

Серед ярославових книжників, крім самого Іларіона та його „Слова про Закон і Благодать”, чільне місце займає Лука Жидята зі своїм „Повчанням до братії”. Його твір є настільки соціологічним, що не може бути названим візантійсько-православним і характеризує формування релігійно-філософської традиції Київського християнства в такому контексті, де „Ідея божества... висуває на перший план елементи тілесності (таким є вчення про „Софію”, „Премудрість Божу”) [13, с.509]. Звідси архієпископ Лука не сприймає песимістичного підходу до розуміння „тварного” буття, відкидає церковно-візантійську практику чернечого аскетизму. Поєднання богословської думки і філософських ідей у згадуваному вже творі митрополита Іларіона свідчить про те, що оригінальна вітчизняна література, навіть звертаючись до традиційних жанрів, намагалась підкреслити свою окремішність, незалежність своєї церкви, специфіку ідеології кшталту Київського християнства, його творчу роль в розвитку культури і духовного життя Київської Русі. В подальшому ці традиції були продовжені в релігійній літературній творчості Клима Смолятича, проповідях Кирила Туровського, „Моління” Данила Заточника.До інших найбільш розвинених жанрів літератури періоду Київського християнства дослідники відносять літописи, агіографію, морально-дидактичні, історичні і героїко-романтичні твори. Зазначимо, що всім їм також була притаманна своя києворуська специфіка. Так, літописи, на відміну від перекладних візантійських хронік, що являли собою історію царств і царів, складалися із щорічних статей, в яких давався перелік подій, що відбувалися в країні в названий рік. Нестор цю ідею відобразив в назві своєї літописної енциклопедії – „Повісті врем’яних літ”.

Агіографія цього періоду була представлена Житіями Бориса, Гліба і Феодосія Печерського. Відстоюючи свою церковну і політичну незалежність від західно-східних впливів, теоретики Київського християнства вже в перші десятиліття по його запровадженню почали створювати культ власних християнських святих.

Оригінальність вітчизняної літератури проявилась також в морально-дидактичному жанрі. На початку ХІІ ст. Великий князь Київський Володимир Мономах написав своє „Повчання”, яке було звернуте до власних дітей, але стало політичним, релігійно-моральним і правовим кодексом державного життя Руси-України. „Повчання” – твір, що був написаний в дусі Київського християнства. В деяких дослідженнях його трактують як антицерковний, але згодитись з цим можна за умови, що антицерковність Володимира Мономаха мала не глобальний антихристиянський характер, а була спрямована проти візантійсько-православної практики християнського життя, що періодично в історичному розвитку Української Церкви брали верх над засадами власне Київського християнства. [9, с.80] Князь Володимир Мономах спирається на біблійні зразки і закликає додержуватися норм християнської моралі в контексті конкретних, а не абстрактних, зорієнтовані на зовнішні цінності, обставин державного і церковного життя.

Найяскравішим в оригінальній вітчизняній літературі твором історичного жанру було „Хожденіє” монаха Даниїла на початку ХІІ ст. у Святу землю.