Особливості українського закону свободу совісті релігійні органі
Відокремлення церкви від держави не означає того, що закони, де втілено загальнодержавну волю і волю інших політичних суб'єктів, взагалі не регулюють відносини між цер¬ковними організаціями і державними органами. Така постанова питання не відповідала б соціальній природі релігійно-церковного комплексу. Релігія є складовою частиною суспільства. Релігійні відносини виступають змістовним елементом неполітичних стосунків гро¬мадянського суспільства, тому держава зобов'язана захищати і надійно регулювати такі відносини. Але суспільство складається з релігійних і нерелігійних груп населення, тому держава через законодавство також регулює відносини між цими категоріями гро¬мадян.
При цьому на перше місце виступає надання з боку держави можливості сповідати будь-яку релігію за умов, що відправлення певного релігійного культу не порушує законів, не посягає на права інших гро¬мадян і не зашкоджує здоров'ю людей. Законодавче регулювання релігійних відносин існує практично в усіх країнах. Так, в ст. 14 Конституції Бельгії підкрес¬люється, що свобода віросповідання і відправлення культу гарантується за умов припинення правопору¬шень, здійснюється при реалізації цих свобод. Конс¬титуція Японії визнає свободу віросповідання тільки в межах, сумісних з суспільним спокоєм і порядком, а також з обов'язками підлеглих (ст. 28). В Конституції Швейцарії зазначається, що здійснення цивільних і політичних прав не може бути обмежене приписами або умовами церковного чи релігійного характеру. Релігійні переконання не звільняють від виконання цивільних обов'язків: "Вільне відправлення релігійних обрядів забезпечене, оскільки не порушуються ви¬моги суспільного порядку і добрих звичаїв" (ст. 49— 50). Католицька церква на останньому соборі у Ва-тикані прийняла декларацію про релігійну свободу, де вказується, що релігійні організації і віруючі зо¬бов'язані виконувати вимоги світської влади, не по¬рушувати суспільний порядок і що громадянське суспільство має право захищатися проти зловживань, які можуть мати місце під гаслами релігійної свободи.
У нашій країні законодавче закріплюються такі умови для здійснення свободи совісті:
1. Політико-правові — в обмеженні можливостей церкви втручатися у державні справи; для цього цер¬ква відокремлюється від держави; здійснюється певна секуляризація державно-правових відносин та народ¬ної освіти; юридичне забезпечується право сповідати будь-яку релігію або не сповідати ніякої, відправляти релігійні культи або вести гуманістичну пропаганду.
2. Ідеологічні — в доступності масам освіти, нау¬ки, культури; у забезпеченні права особи на все¬бічний розвиток.
Глава Конституції України "Права, свободи та обов'язки людини і громадянина" розглядає характер взаємовідносин особи і суспільства, громадянина і держави.
В українській державі свобода совісті є кон¬ституційним принципом, нормою державного права: кожному громадянину надано право і забезпечена можливість вільно визначати своє ставлення до ре¬лігії, тобто сповідати будь-яку релігію чи бути вільно-мислячим. Свобода совісті оберігається цивільним, кримінальним, адміністративним та сімейним правом; питання, що стосується забезпечення свободи совісті, вміщено в законах про працю, народну освіту, інших законодавчих актах.
Зазначимо, що як поняття, котре виражає спе¬цифічне стосовно релігії та вільнодумства явище соці¬ально-політичного життя, свобода совісті має різні форми вияву. По-перше, ідеологічно-концептуальна свобода совісті — це судження, сформульоване ідео¬логами того чи іншого класу, антиклерикального ру¬ху, окремих вільнодумців чи організації атеїстів, а та¬кож теологів і служителів церкви. По-друге, про¬грамно-політична свобода совісті — це складовий елемент програм політичних партій, їхнє гасло у бо¬ротьбі за владу. По-третє, конституційно-правовий принцип свободи совісті — положення і норми, що зафіксовані у Конституції. Ці форми поняття "сво¬бода совісті", його елементи, структури за конкрет¬них умов наповнюються різним, іноді навіть проти¬лежним змістом.
V. В суспільстві здійснено секуляризацію державно-правових відносин; регулятивно-санкціонуюча роль релігії та церкви повністю усунута в галузі освіти, трудових відносин, соціального забезпечення. Ці й багато інших сфер соціального життя повністю пере¬бувають у віданні держави і правотворчих суспільних організацій.
Держава встановлює обсяг прав і обов'язків будь-яких організацій, у тому числі релігійних, визначаючи їхні функції. Як бачимо, релігійні організації не ви¬ключено зі сфери дії державних законів.
Релігія визнається особистою справою у тому разі й у тій мірі, якщо вона не завдає шкоди інтересам держави і суспільства. Забезпечуючи свободу совісті, держава дозволяє діяльність релігійних організацій за умов, що вони додержуються чинного законодавства, відправлення культів не приводить до порушення громадського порядку і не супроводжується посяган¬ням на права віруючих.Реалізація права віруючих на відправлення релі¬гійних культів забезпечується спеціальними законами та контролем за неухильним додержанням їх з боку держави та її органів, зокрема Державного Комітету України з питань релігій, його уповноважених при місцевих радах народних депутатів.