Свобода – основна умова розвитку особистості
Однак фундаментальність та універсальність поняття свободи обтяжене безліччю непорозумінь. Площина згоди, здебільшого, охоплює лише те, що свобода полягає в існуванні певної сукупності справ, вільних від втручання ззовні. Це насамперед свобода внутрішня, творча, як відображення своєї людської сутності. Показником внутрішньої свободи є автономія особистості, її здатність “бути паном собі” (І. Кант). Саме з бажання індивіда бути самому собі господарем, самостійно визначати своє життя й приймати рішення, а не коритися певним зовнішнім силам, виникає “позитивне” значення слова “свобода”. Людина хоче бути знаряддям у своїх власних руках, а не в руках інших. Вона прагне бути суб’єктом, а не об’єктом; прагне, щоб нею керували її власні міркування й усвідомлена мета, а не зовнішні причини; прагне усвідомлювати себе як активну істоту, наділену бажаннями, відповідальну за зроблений вибір і здатну обґрунтувати цей вибір зверненням до власних ідей і міркувань [11].
Внутрішня свобода має межу, яку відчуває особа, керуючись у своїх діях власною свідомою волею, своїм розумом і стійкими переконаннями, а не миттєвими поривами чи обставинами. Протилежними до "внутрішньої свободи" є не примус інших, а вплив тимчасових емоцій, моральна чи інтелектуальна слабкість. Якщо особа не досягає успіху в тому, що вона після тверезих роздумів вирішила зробити, якщо її наміри чи сила покидають її у відповідальний момент і їй не вдається зробити те, чого вона прагне, то можемо сказати, що ця особа "невільна", а є "рабом своїх пристрастей" [2, 23].Свобода в європейській науковій традиції здебільшого розглядається як необхідна передумова самореалізації й гармонійного розвитку особистості, як абсолютна соціальна й індивідуальна цінність, предмет суб’єктивних прагнень і сподівань, мета напружених пошуків. Свобода переважно трактується як позитивна значущість і вважається суб’єктивно бажаною для особистості. Дещо іншої позиції в цьому питанні дотримується американський психолог Е. Фромм. У праці “Втеча від свободи” він зазначає, що для багатьох людей свобода має негативну цінність. Саме тому вони відмовляються від неї і віддаються авторитарній владі, що забезпечує їм безпеку, зменшує біль самотності, повертає почуття особистої цінності [11].
Згідно з Святим письмом, абсолютною є свобода волі тільки в Бога. Свобода ж волі людини як абсолютно спонтанний акт просто неможлива, а якщо щось подібне стається, то це свавілля, а не істинна свобода. Стосовно людини і Божі істини, дані у Святому письмі, і закони природи й суспільства, створені Богом, але пізнані наукою, є і об′єктивними; від людини не залежними, але вона залежна від нас, бо вони – умова і середовище її існування [9, 8].
Отож, як українці розуміють цю свободу, як її втратили і як за неї боролися?
Свобода для українського народу і для кожного українця зокрема є далеко не абстрактно-теоретичним питанням, а питанням насамперед практики, яка виступала впродовж всієї багатовікової неволі як кривава й жорстока боротьба за національне визволення. Після занепаду Київської Русі та Галицько-Волинської держави відбулася трагічна втрата не тільки державного суверенітету та національної незалежності русичів, а й перетворення їх, як писав І.Франко, у погній у сусідів, у "тягло у поїздах їх бистроїздних". Настала довготривала неволя народу, приходили та минали століття нечуваних і небачених знущань.
В історичному бутті українського народу свідомість свободи - це свідомість здобуття національної незалежності та державно-політичної самостійності, це - свідомість визволення від іноземного поневолення і рабсько-плебейського служіння своїм і чужим гнобителям, це - свідомість принципу, за яким людина не може бути вільною, якщо поневолений народ, і, водночас народ не може бути вільним, якщо поневолена особа, і, нарешті, це - свідомість історичної необхідності, згідно з якою спасіння, національно-духовне. навіть фізичне існування народу можливе лише в умовах свободи: свобода для існування народу — життєствердна необхідність.
Проблема свободи українського народу пов'язана не тільки із зовнішніми чинниками, а й не меншою, якщо не більшою мірою із внутрішніми відносинами, діяльністю та свідомістю єдності самого народу, його різних верств, прошарків, груп, індивідуальностей із спрямованістю їх дій у напрямі осягнення національної та державної незалежності. За етнічною природою український народ свободолюбний і демократичний, гуманний і милосердний, добрий і щедрий, він дуже швидко забуває заподіяні йому злодіяння і кривди, щиросердечно пробачає злочинні гріхи гнобителям і катам. Ці чудові риси, що звеличують його, завойовники свідомо використовували як засіб його ж поневолення, це роблять і сучасні внутрішні й зовнішні антиукраїнські сили, яким, крім усього іншого, може протистояти національна свідомість, згуртованість народу, розуміння державної самостійності як запоруки національної свободи, свободи людини і громадянина у своїй державі.
Свою повновартісну національну свободу, як і свободу кожної людини український народ осягне тоді, коли, крім усього іншого, найголовніші первні етнічного самовизначення, — національна самосвідомість, національна гордість, жертовний патріотизм, почуття єдиної української морально-психологічної спільноти, свідомість помірного співвідношення індивідуального і суспільного, поєднані в органічному синтезі, стануть сутнісною домінантою його духовного єства і тим самим всезагальним та необхідним принципом буття нації у всіх сферах її життя [9, 7-21].