Свобода – основна умова розвитку особистості
Мораль дитині спадкове не задається, вона вихо¬вується. Звичайно, що природні передумови до мораль¬ного зростання у дітей різні. Ми, таким чином, наголо¬шуємо, що виховання є загальною формотворчою ос¬новою морально-духовного розвитку особистості, і саме воно задає його суспільну якість: буде він здійснюватися на полюсі добра чи зла. Образно кажучи, людина в кінце¬вому підсумку "ліпить" свою особистість із матеріалу культури, який організовано постачає їй вихователь, суспільство в цілому.
Розвиток особистості, безперечно, має бути вільним, без насильства і примусу, тому що особистість і свобода — це два боки однієї медалі. Адже людина як суб'єкт вільної (доцільної, свідомо мотивованої) діяльності кваліфікується як особистість. Це означає, що у вихованця має сформува¬тися переконання не про свободу взагалі, а про свободу його волі.
Зважимо на те, що внутрішня свобода особистості рівнозначна її внутрішній волі. Вольова дія, точніше про¬цес прийняття довільного рішення і формування відповідного наміру, є піковим моментом переживання суб'єктом стану свободи. Нерідко особистість сама віддає собі наказ і сама ж його виконує. Тому в необхідності "я повинен" особистість відчуває певну свободу. Наголоси¬мо, що це не свобода ситуативних бажань, а свобода си¬ли людської думки, умовиводу. Здійснюючи такі вільні акти спочатку спільно з дорослим, а згодом і самостійно, дитина щоразу переживає сильне почуття влади. І тут важливо, щоб воно закарбувалося у її свідомості як "вла¬да — разом", а не як "влада — над", оскільки це може призвести до розвитку не свідомої, доброї волі, а свавілля.
Уже в ранньому віці дитина прагне встановити "вла¬ду — над" через непомірні бажання, потреби. Ця спону¬ка психологічно надзвичайно руйнівна, бо виправдовує у свідомості вихованця приниження інших дітей, зневагу до них. Тож його слід вправляти в переживанні багатьох успішних дій разом з іншими, щоб виникло почуття "влади — разом". Тоді й зникне зверхність, яка заважає об'єктивно оцінювати досягнення інших і самого себе.
Свобода, яку проявляє дитина через задоволення своїх імпульсів чи ситуативних бажань, — це сліпа свобода, піднесення її до свідомого рівня можливе через розгор¬тання процесів внутрішнього мовлення, без якого не бу¬ває повноцінного особистісного розвитку людини.
Тільки довільно приймаючи рішення, здійснюючи мо¬ральний вибір, дитина порівнює певні поведінкові варіанти, вчиться позбавлятися своїх егоцентричних по¬глядів і приймати позицію іншої людини. У таких ситу¬аціях вона вправляється у справжній духовній свободі.
Розглядаючи свободу як тривалий життєвий процес, у якому дитина поступово опановує її мірою свого розумо¬вого розвитку, не можна погодитися з тим, що найваж¬ливіше завдання педагога — дати дитині вже в дошкільному віці можливість робити те, що вона хоче. Так, вихованцеві слід надавати можливість діяти вільно, але в межах загальноприйнятих стандартів.
Свобода поведінки набувається дитиною через постійні роз'яснення дорослим її справжнього характеру і необхідну корекцію в напрямі її суспільної значущості. Дисципліна, яка тримається на примусі як у школі, так і в сім'ї, побічно, але невідворотно готує дітей до понево¬лення. Тільки за допомогою свободи можна підготувати до свободи, тільки за допомогою співпраці можна підго¬тувати до співпраці, тільки за допомогою демократії мож¬на підготувати до демократії.
Підростаюча особистість має набути досвіду відповідальної свободи вибору. Досвід вільного й відповідального вибору є одним із найглибших джерел позитивних особистісних змін. Свобода буде обманом без усвідомлення своїх прав та обов'язків,Справжня людська свобода без відповідальності не¬можлива. Почуття відповідальності виступає, з одного боку, дійовим підґрунтям формування і розвитку свобо¬ди волі як духовного стрижня людини, а з другого — за¬слоном для перетворення її в свавілля. Тож доцільніше було б не залишати дитину сам на сам у коловерті сво¬боди, де вона може потонути (це пропонують згадані на¬ми філософсько-психологічні течії), а спрямовувати до неї. Відповідальність — важка поклажа, яку здатна нести особистість лише з належним рівнем власної зрілості.
Лише особистісно орієнто¬ваному вихованню під силу досягнення особистісно розвивальної мети, бо воно спря¬моване на усвідомлення вихованцем себе як особистості, на його вільне і відповідальне самовираження. Цього не¬можливо досягти без поважливого, доброчинного став¬лення до дитини значущих для неї дорослих.
За традиційної шкільної виховної практики не тільки в молодших, а й у наступних класах до учнів ставляться, як правило, без справжнього інтересу і поваги; в результаті в них немає підстав для сприйняття самих себе на серйоз¬ному рівні. Чи не з цим здебільшого пов'язана інфантилізація підростаючих поколінь зі всіма її наслідками?