Дилеми російського націоналізму

Через тиждень після оголошення про утворення організації її президент М. Антонов дав публічні пояснення щодо завдань «Союзу...» Вихід країни з сучасної кризи можливий «лише за умови морального відродження кожної нації нашої великої Батьківщини». Членами «Союзу...» можуть стати лише ті патріотичні організації, які своїми справами довели, Що вони підтримують соціалізм, незалежність країни та перебудову, очолювану партією. Маніфест «Союзу...», надрукований поряд зі статтею Антонова, був адресований «Нашим соотечественникам, братьям и сестрам россиянам, всем народам, расцветающим в Отечестве» 38.

Програмні документи «Союзу...» та стаття Антонова дають підстави вважати цю організацію відверто націоналістичним, антизахідним та антиліберальним утворенням, яке водночас використовує комуністичні та російські націоналістичні гасла. «Союз...» можна було б охарактеризувати як націонал-соціалістичну організацію, для якої «Отечество» — це багатонаціональна країна, де провідну роль відіграють росіяни. Знов-таки у березні 1989 p., і також у Москві, нібито на додаток до «Союзу...» і багатьма з його засновників було створено ще одну організацію — «Московское русское патриотическое общество «Отечество». Московське товариство побудоване за суто етнічним принципом, про що свідчить прикметник «русское» (йдеться про етнічні, особисті ознаки) замість «российское» (територіальний принцип, який включає не лише етнічних «русских», а й усіх громадян Російської Федерації). У програмі Товариства містяться вимоги створення російського телебачення (тобто телебачення РРФСР), російської Академії наук та деяких інших установ. Наголошується на «військово-патріотичному вихованні», до керівництва організації входить щонайменше один офіцер 39. Наголошення на етнічному принципі членства відрізняє Товариство від «Союзу духовного відродження Батьківщини», який зацікавлений у поширенні впливу на всю територію Радянського Союзу.

Цей короткий і очевидно побіжний огляд свідчить про піднесення націоналістичних почуттів та настроїв, і водночас є ілюстрацією того, наскільки важко зрозуміти, якою саме росіяни уявляють собі Росію та її майбутнє. Погляди та позиції, про які ми згадали, багато в чому збігаються з поглядами «охоронців імперії», хоч останні й вважають за краще називати себе радянськими, а не росіянами (часом не помічаючи тотожності цих понять). Деякі інші підходи більш чітко окреслюють саме російську орієнтацію, замкнені на рРСФР. Однак ті «націокультурники», які підкреслюють важливість православного чинника та особливість зв’язку між росіянами та братами-слов’янами, нібито забувають про те, що Російська Федерація є батьківщиною декількох мусульманських націй, наприклад волзьких татар, які за чисельністю є великою нацією не лише за російськими, а й за загальносоюзними стандартами. Те, що «націокультурники» не беруть до уваги неслов’янські нації Росії та водночас наполягають на спорідненості українців та білорусів з росіянами (дехто навіть твердить, що насправді вони є однією, єдиною нацією), зближує їх радше з «охоронцями імперії», аніж з «будівничими нації».

Росія як демократична національна держава

Третя модель щойно починає формуватися серед діячів та теоретиків російського національно-демократичного руху. Влітку 1989 р. російський демократичний рух ще не спромігся створити загальноросійську організацію на зразок тих, що вже існують у Прибалтиці та вже зароджувалися в Україні та Білорусії. Утім, на Уралі, в Ярославлі, Ленінграді і нещодавно у Москві вже створено «народні фронти», і, очевидно, це лише справа часу, коли вони з’єднаються в російський народний фронт.Можна також припустити, що ці фронти об’єднаються для того, щоб проголосити створення «всесоюзного» фронту замість усеросійського. Якщо таке трапиться, сучасні російські Демократи повторюватимуть більшовиків та своїх демократичних попередників дореволюційної епохи, які до останнього моменту відмовлялися бути лише «великоросами». У цьому відношенні досить показовими є спогади Павла Мілюкова, написані у 1920-ті. Він згадував, як напередодні революції 1917 р. діячі неросійських національних рухів закликали російську інтелігенцію до переосмислення її національної самосвідомості, вважаючи це необхідною умовою для співпраці. Закликаючи росіян перетворитися на «великоросів», тобто усвідомлювати себе як етнічну категорію, а не як групу, що репрезентує всю імперію загалом, неросійські діячі доводили, що така зміна уможливить рівноправність у взаєминах. Визначаючи себе «росіянами» саме в імперському, а не в національному сенсі, російські демократи, на думку неросіян, претендували на верховенство, на роль керівників щодо інших народів. Згодом Мілюков визнав, що російська інтелігенція не могла діяти інакше, оскільки поступки в цій сфері вимагали «ревізії» російської історії 40. Інакше кажучи, це означало заперечення легітимності тієї спадщини російської історії, яка становила для Мілюкова та його колег справжню цінність — імперії.

Чи погодиться російська інтелігенція 1990-х зробити те, на що не спромоглися її попередники 1900-х? Стаття Балахонова, яку ми згадували раніше, гранично ясно обґрунтовує необхідність відмови російської нації від імперських амбіцій, опосередковано даючи відповідь на запитання, відповідь, якої не міг дати Мілюков 41. Якщо пропозиції Балахонова щодо вирішення «російського питання» буде реалізовано, це не тільки стане передумовою вільного розвитку неросійських націй, але, за словами Мілована Джиласа, «позбавить російську націю сучасного (і часто небажаного) імперського тягаря». Мілован Джилас у бесіді з Джорджем Урбаном так узагальнив своє бачення проблеми співвідношення радянсько-імперського з національно-російським: «Ми говоримо про те, що неприродний тиранічний режим природно вичерпав себе, подібно до того, як свого часу бри-