Дилеми російського націоналізму

По-перше, є росіяни, які відкидають комунізм та радянський лад, шукаючи альтернативу в культурницькому, зокрема релігійному, націоналізмі. По-друге, існує модель Росії як демократичної, ліберальної модерної національної держави західного типу. Третя модель створена тими, хто критично налаштований щодо імперської побудови СРСР і вважає, що РРФСР має перетворитися на повноправну республіку. Протиставляючись «Москві», тобто сталіністській бюрократичній та централізованій машині, ці росіяни вимагають докорінних змін у статусі Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки в Радянському Союзі. Вони вважають, що національні інтереси Росії буде забезпечено лише тоді, коли РРФСР матиме окрему від СРСР ідентичність, власні урядові, партійні та інші структури.

Націоналізм РРФСРПочнемо наш аналіз з третьої моделі, яка є антиімперською, але не антисоціалістичною чи антирадянською. Вона передбачає зміни в інституційному статусі РРФСР, відмову російської нації від позиції імперської нації в СРСР. Настрої цих «ересефесерівських росіян» висловлені в інтерв’ю «Літературній Росії» секретаря Московської організації Спілки письменників РРФСР Анатолія Жукова. Згадуючи про етнічні проблеми в Середній Азії, Прибалтиці, Вірменії та Азербайджані, піднесення «русофобії» в Казахстані та інших регіонах СРСР, Жуков пов’язує ці явища з тим, що поза увагою залишалися місцеві особливості. Згадані республіки не можуть адекватно вирішувати ці проблеми, оскільки не мають необхідної для цього свободи дій. На запитання, чи стосується це Російської Федерації, Жуков відповів: «Ясна річ. Чому ми маємо бути винятком? Але цей виняток існує. В російських школах, наприклад, російська історія не вивчається, є лише історія СРСР. Республіканської Академії наук у нас немає, як немає республіканських ЦК партії та комсомолу, немає республіканських профспілкових органів, не відбуваються їхні з’їзди... За кількістю спеціалістів з вищою освітою та наукових працівників на тисячу населення росіяни на останньому місці, село у нас в руїні, народжуваність упала, національну культуру майже знищено... Хіба ж не виняток? У нас навіть і столиці власної немає, «ділимося» нею з усією країною» 25. Цілком очевидно, що заяви Жукова не завжди відповідають дійсності. Наприклад, він не знає, що в українських школах не викладають дисципліни під назвою «Історія України». Набагато цікавішим є те, що Жуков та інші росіяни, які скаржаться на відсутність викладання російської історії в російських школах, зовсім не думають про те, що так звана «Історія СРСР» є історією Росії. Те, що в шкільних підручниках поіменовано як «Історія СРСР» у принципі є історією царської держави. Коли ці критики кажуть, що їм потрібна історія російського народу, російської нації, вони фактично визнають, що історія великих князів та царів не є власне російською історією. Дехто слушно вказує на те, що не можна називати епоху до 1917 р. «історією СРСР» (зауважимо, що таке практикується не лише в радянських підручниках, але і в наукових працях). У листі до журналу «Наш современник» полковник у відставці І. Заїчкін та генералмайор авіації І. Почкаєв пишуть про абсурдність таких назв, як «Історія СРСР. Феодальна епоха». До 1917 p., стверджують вони, має бути історія Росії та інших народів 26.

Очевидно, що в цих пропозиціях немає політичної крамоли. Проте такі вимоги з боку росіян нерідко мають шовіністичну, антисемітську домішку. Наприклад, у листі до XIX партійної конференції групи російських діячів культури міститься вимога введення етнічних квот тих установах РРФСР, які мають бути створені на пропозицію авторів листа 27. (Цікаво, що, подібно до Жукова, автори листа вважають, що в неросійських республіках викладаються курси історії відповідних націй. Як ми вже зауважували, цього немає ні в Україні, ні в Білорусії, ні в багатьох інших республіках.) Російські «діячі культури» вважають, що відсутність російських інституцій (до списку яких вони включили КГБ, академії наук та мистецтв) є наслідком втілення «сіоністсько-троцькістського плану», який, на їхню думку, полягає у створенні федерації «народностей» з окремими центрами, але без центру для Росії. Вони доводять, що Ленін нібито виступав проти цього плану — але без успіху. «Отже, росіяни стали безправними у власній країні!» 28

Та обставина, що національні вимоги росіян підтримуються переконаними антисемітами та реакціонерами, не може бути підставою для заперечення цих вимог. Пропозиція щодо кадрових обмежень за етнічним принципом в російській академії наук не заперечує цілком слушного твердження про необхідність створення такої установи. Це не лише сприяло б розвиткові самої Росії, але й допомогло б позбавити росіян тавра «радянськості», сумнівного титулу радянського «народа-патрона». Зауважимо, що колись подібні вимоги висувалися в російському самвидаві, і набули популярності серед представників лівого спрямування 29.

Є ще одна тема, яка обтяжує свідомість росіян фактично всіх політичних спрямувань — це подвійний статус Москви як столиці СРСР та РРФСР. У зв’язку з цим чимало росіян нарікають на те, що Ленінград втратив статус імперської столиці і перетворився на обласний центр. Нещодавно питання про статус Ленінграда обговорювалося в публікаціях «Литературной газета» та «Литературной России». На шпальтах останньої ленінградський письменник Фелікс Димов пише, що 1949-1950 pp. серед звинувачень на адресу ленінградського партійного керівництва було й те, що воно пропонувало перенести столицю РРФСР до Ленінграда (Сталін вважав це проявом сепаратизму). Хоч сам Димов не окреслює чітко свою позицію в цьому питанні, він з жалем пише про те, що колишня столиця, яка за кількістю населення, науковим та промисловим потенціалом є набагато розвинутішою, аніж столиці всіх 14 республік, зведена до такого низького рівня 30.«Націокультурництво»