Дилеми російського націоналізму

Історична неспроможність радянської системи сьогодні визнається цілком відверто. У зверненні І З’їзду народних депутатів СРСР (червень 1989 р.) ідеться про сучасну кризу Радянського Союзу. Визнається, що радянська система поступилася капіталізмові в «історичному змаганні». Однією із цієї поразки стала концепція «радянського народу». Якщо не вдалося створити нової, радянської цивілізації, то в якому сенсі народи Радянського Союзу можна вважати радянським народом? 13

Вельми характерно, що «охоронці імперії» намагаються зберегти концепцію «радянського народу». Проте, якщо уважно проаналізувати їхні аргументи, стає очевидним, що «радянський народ», яким вони опікуються, є евфемізмом для означення російської нації. Академік Юліан Бромлей, який до 1989 р. був директором Інституту етнографії АН СРСР, визначає «радянський народ» як реальну, «метаетнічну спільноту», яку об’єднують спільні соціалістичні риси 14. У статті, написаній у січні 1988 p., Бромлей визнає законними вимоги щодо розширення сфери вжитку «національних» мов у неросійських республіках (принагідно зауважимо, що термін «національний» у радянському варіанті означає «місцевий», не загальносоюзний, регіональний). Водночас Бромлей наполягає на розширенні сфери вживання російської мови в СРСР. Вельми показово, що він згадує про видання творів художньої літератури як про свідчення зростання «національно особливого», яке протиставляється «загальному», — це останнє представлене, на його думку, публікаціями прози й поезії російською мовою. «Загальне» в даному випадку — цс тенденція до інтеграції, інтернаціоналізації 15.Бромлей наділяє російську мову «інтернаціональними» рисами, відповідно ця якість поширюється і на російський етнос — для стороннього спостерігача це виглядає так, нібито російська мова є більш інтернаціональною, ніж грузинська чи абхазька. Цікаво, чи буде вірш, який уславлює Леніна вірменською мовою, проявом лише «національних особливостей», тоді як вірш на честь Миколи II вважатиметься проявом «загального» та «того, що об’єднує» лише тому, що він написаний російською? Хоча й абсурдними здаються такі категоріальні вправи, вони лежать в основі імперського мислення сталінських часів і залишаються в ужитку сьогодні. Нещодавно естонський учений Яаан К. Ребане висловив думку, що «інтернаціональне» (тобто радянське), або «загальне», означає лише одне — «російське» 16.

Висновок Бромлея про те, що неросійські мови є виявом «особливого», а російська є носієм «загального», виглядає як квінтесенція російського імперського мислення, дозволяє зрозуміти, чому воно саме російське, а не радянське імперське мислення. В його основі — впевненість у тому, що російський етнос є категорією вищого рівня у порівнянні з іншими етносами СРСР, — саме це є відмінною рисою «універсальності» радянського ладу. Згідно з таким підходом, єдність СРСР забезпечується підлеглим становищем неросійських народів щодо Росії, а не інтеграцією з нею.

Що розуміється як «інтернаціоналізація» в уяві інших впливових політиків, стає зрозумілішим після промови Євгенія Примакова на XIX партійній конференції в Москві (червень 1988). Примаков пропонує створення «інтернаціональних структур, які охоплюють усі сторони нашого життя» шляхом «горизонтальної ротації кадрів по всій країні. Саме в цьому полягає урок подій останнього часу в Азербайджані та Вірменії...» Примаков веде далі: «Лише таким горизонтальним пересуванням партійних та господарських керівників можна створити єдиний інтернаціональний сплав у Радянському Союзі, який буде набагато монолітнішим, ніж сума національних утворень, які прагнуть замкненості» 17.

Академік Примаков не пояснив, хто має здійснювати такий обмін кадрами. Згідно з політичними реформами в СРСР, керівники партійних чи господарських організацій мають обиратися. Це означає, що Москва не може далі призначати чи пересувати керівні кадри з однієї республіки до іншої, з регіону в регіон. Цілком зрозуміло, що план, запропонований Примаковим, вимагатиме збереження за Москвою права призначати ці кадри.

Міжреспубліканський обмін кадрами був стандартною темою в брежнєвські чи андроповські часи, Горбачов також віддавав належне цій проблемі, принаймні до січневого 1987 р. Пленуму ЦК КПРС, після якого це питання зникло з його промов. Однак у квітні 1989 р. перший секретар ЦК Комуністичної партії Азербайджану Абдул-Рахман Везіров недвозначно висловився на підтримку обміну партійними кадрами між республіками та центром, хоча зовсім в іншому контексті, ніж Примаков. Він скаржився на те, що протягом тривалого часу партійних діячів з його республіки не переводили на роботу до Москви 18.

Відомий історик академік С. Л. Тихвінський, виступаючи на науковій конференції 1987 p., стверджував, що треба розвивати нові форми міжреспубліканської співпраці в науковій сфері. Тихвінський наголосив на необхідності «рішучого подолання небезпечної тенденції, спрямованої на поділ науки на українську чи азербайджанську, центральну чи провінційну». На його думку, існує лише одна, єдина радянська наука, непохитною основою якої є марксизм-ленінізм та інтернаціоналізм 19. Варто зауважити, що говорячи про радянську науку та інтернаціоналізм, Тихвінський не заперечив наявності окремої російської історичної науки. Отже, можна припустити, що він ототожнює російську науку з радянською, або «інтернаціональною», хоча вже 1987 р. було важко, а 1989 просто неможливо не помітити, що російські історичні дослідження мали дедалі менше спільного як з марксизмом-ленінізмом, так і з інтернаціоналізмом.Деякі дослідники на відміну від Примакова та Тихвінського почуваються вільніше щодо ототожнення «російського» з «радянським». Приклади нічим не обмеженого російського імперського мислення можна знайти у виступах на симпозіумі «Демократія — це конфлікт», матеріали якого надруковано в журналі «Век XX и мир». Доктор філософських наук О. Пригожий цілком відверто охарактеризував росіян як «народ-патрон» усіх інших народів СРСР. Він вважає цілком природним і зрозумілим те, що вище керівництво країни (тобто СРСР) має складатися саме з росіян, саме вони мають переважати у складі центральних державних установ, у керівництві загальносоюзної Академії наук, Центральному Комітеті КПРС тощо. Він вважає, що навіть у неросійських республіках керівники російського походження повинні перебувати на «особливому становищі» 20. Цілком очевидно, що для Пригожина «російське» є уособленням, втіленням загального, універсального, тобто «радянського», в СРСР. Користуючись тією ж мовою, можна сказати, що інші етнічні елементи в пригожинській схемі представляють «особливе», партикулярне, іншими словами, щось місцеве, підлегле, і не надто важливе.