Політичні концепції київської „Старої Громади”
Контакти «Старої Громади» з польськими конспіраторами ледь не стали відомі російській жандармерії. Влітку 1889 р. у Галичині відбулися арешти членів «Ліги польської», а також М. Павлика, І. Франка й декількох наддніпрянських українців, що належали до гуртка К. Арабажина, а на той час опинилися в Галичині. Назовні ця афера виглядала як черговий акт проти пропаганди соціалізму. Однак поряд із цим заарештованим інкримінувалася діяльність, спрямована на відродження самостійних Польщі й України. Внаслідок цього слідство загрожувало перерости в гучний судовий процес проти польського й українського націоналізмів. Крім того, цією інформацією австрійці поділилися з росіянами. Як наслідок, жандарми заарештували членів київського осередку «Ліги польської» і зв’язаного з В. Антоновичем гуртка К. Арабажина. В заарештованих українців вилучили документ під назвою «Помощь народу», «трактующий об экономическом переустройстве и об организации федерации равноправных народностей» (33). Цікаво, що заарештований тоді в Києві Антін Синявський поділив членів київського осередку «Зету» на представників білоруського, литовського й польського гуртків (34). Очевидно, саме ці народи разом з українцями мали б творити ту «південно-західну слов’янську федерацію», про яку йшлося раніше.
Судовий процес над «Лігою польською» в Галичині не вдався. З підсудних було знято звинувачення (35). До суду над українцями взагалі не дійшло. В. Антонович скористався своїми зв’язками з високопоставленим галицьким урядовцем Антоном Хамцем, і справу було припинено (36). Не дійшло до суду і в Києві. Проте вже наступного року розгром гуртка К. Арабажина й осередків «Союзу польської молоді «Зет»» у Києві й Дублянах було завершено (37).
На початку 90-х років зв’язки «Старої Громади» з «Лігою польською» не простежуються. Факт, однак, цікавий, що традиційно українофобська польська національна демократія розпочинала свою діяльність із угодової акції з українцями.
Набагато пліднішими виявилися контакти «Старої Громади» з кн. А. Сапігою: ця лінія угодових стосунків завершилася проголошенням угоди в Галичині.
Австрофільство і германофільствоЯк уже згадувалося, за допомогою стосунків з поляками «громадівці» встановили контакти з міністром закордонних справ Австро-Угорщини гр. Г. Кальнокі. Уже в 1883 р. галичанин Теофіл Окуневський, що побував тоді в Києві, писав М. Драгоманову, що «громадівці» «не надіються жадного важнішого хісна з органічної внутренньої праці, а усю надію свою на поліпшення своєї долі і на більшу свободу покладають на стовкновення більших держав, котрі вони вважають за непремінні. Кажуть, що ніяк слабому народові боротися з таким колосом, як є руске правительство» (38). А ось що відповів йому М. Драгоманов: «Теорія надії на Бісмарка – це полтавсько-харківська теорія полохливого Пильчикова і нічогісінько не роблячих 1863 р. харківських українофілів-сепаратистів» (39). Австрофільські настрої значно посилися у 1888 р. у зв’язку з появою у впливовому берлінському часописі «Ґеґенварт» статті відомого філософа Едуарда Гартмана «Росія в Європі». Вважалося, що статтю інспірував німецький канцлер О. Бісмарк (40) . Е. Гартман рекомендував російським політикам звернути увагу на Схід, відмовившись від розширення експансії на Захід, і загрозив їм відокремленням західних провінцій Російської імперії. Значне місце в цьому проекті поділу Росії посідала Україна, де Е. Гартман пропонував створити «Київське королівство». Стаття Е. Гартмана привернула до себе увагу європейської преси, а завзяті виступи проти неї російських часописів мимоволі спопуляризували ідею «Київського королівства» в українському патріотичному середовищі.
О. Барвінський, який на початку 1888 р. побував у Києві, згодом згадував про незвичайний ентузіазм, що панував тоді в середовищі «Старої Громади». П. Житецький звернувся до нього зі словами: «Скажіть Вашому Кайзеру, коли вже він до нас прийде?», а В. Антонович висловив упевненість щодо прихильності українського населення до австрійського війська (41).
Цілком можливо, що має реальні підстави й інформація про те, що 1885 р. двоє галичан представляли українську справу канцлерові О. Бісмарку особисто. В усякому разі, таке повідомлення отримало того року міністерство закордонних справ Австро-Угорщини (42).
Після появи статті Е. Гартмана гостре зацікавлення польсько-українськими стосунками виявляв і міністр закордонних справ Австро-Угорщини, який в умовах серйозного погіршення австро-російських стосунків вбачає в поляках і українцях потенційних союзників. Під впливом кн. А. Сапіги в нього зароджується задум підтримати народовський рух у Галичині, що, на його думку, повинно сприяти поширенню австрофільських настроїв у Наддніпрянщині. Очевидно, що така підтримка не могла б відбутися без згоди на це поляків, тому гр. Г. Кальнокі вирішує втрутитися у польсько-українські угодові контакти.
Заручившись його сприянням, кн. А. Сапіга на початку 1888 р. наполегливо добивається зустрічі з представником наддніпрянських українців. Наддніпрянці не наважилися відгукнутися на пропозицію кн. А. Сапіги, тому до Києва на святкування Шевченкових роковин прибув О. Барвінський. Ці роковини виявилися справжнім всеукраїнським з’їздом: у них брали участь не тільки кияни, а й посланці з Саратовщини, Харківщини, Чернігівщини та ін. Збори відкрив В. Антонович промовою про життя наддніпрянців під «московською кормигою». Потім виступив О. Барвінський, який розповів про народовський рух у Галичині. Обговорення закінчилося думкою, «що русинам-народовцям не годиться ніяк вести політики в спілці з москвофілами, що всякі компроміси і спілки з ними наносять шкоду також нашій народній справі на Україні» (43).