Політичні концепції київської „Старої Громади”

Про політичну діяльність київської «Старої Громади» говорити не прийнято. Як правило, ця основна українська організація другої половини ХІХ ст. характеризується виключно як культурницьке об’єднання. Ця теза, що вперше прозвучала ще в працях М. Драгоманова, і досі сприймається як незаперечна істина. Цьому посприяли декілька факторів. Наукові праці про український національний рух другої половини ХІХ ст. з’явилися лише в 20-і – 30-і роки і писали їх здебільшого особи, на політичні переконання яких міцний відбиток наклали визвольні змагання 1917–1921 рр. Отже, у їхній візії змагання українських діячів попередньої доби, не спрямовані на створення української держави або ж хоча б її інтелектуальних передумов, були недостатніми чи й взагалі мізерними. Защеплення такого погляду, а також проблеми вже суто джерелознавчого характеру (відсутність архіву «Старої Громади» та брак взагалі достовірних свідчень про її діяльність) призвели до певної вульгаризації оцінки українського національного руху ХІХ ст.

У даній статті ми спробуємо довести, що, всупереч існуючій думці, палітра політичних уподобань «Старої Громади» складна й різноманітна. Зауважимо, що навіть культурницький аспект її діяльності мав виразний політичний відтінок, оскільки такий же відтінок має культурне життя будь-якого недержавного народу. Проте автор не торкатиметься цієї складної проблеми, мова йтиме виключно про політичні змагання цієї організації.

Орієнтація на Росію: соціалізм і лібералізм

На політичні погляди членів «Старої Громади» 1870-х років визначальний вплив мали ідеї російських народників та розв’язана ними пропаганда соціалістичних теорій. Як згадував згодом Павло Житецький про українських діячів 70-х років, «українці в одній кишені носять писання батька Тараса, а в другій – писання Маркса». Причому захоплення соціалістичними теоріями мало під собою не тільки соціальне (українці – селянська нація), а й національне підґрунтя. Розрахунок полягав у тому, що після соціалістичної революції або ж, принаймні, після радикальних демократичних реформ українці неодмінно отримають культурно-національну автономію. Тому під впливом ідеології російського народництва опинилися не тільки такі радикали, як М. Драгоманов, а й особи з більш виваженими поглядами, як В. Антонович, котрі, втім, змушені були мовчати. «Ми поклонялись народові як животворящій стихії, котра мусить залічити всі рани «оффицияльно-культурного бытия» нашого, котра мусить одвіт дати на всі наші питання про індивідуальну і общеську свободу, про індивідуальне і вселюдське щастя, – згадував Павло Житецький. – Нам почувалось, що перше проміння свободи освітить нам народню думку з такої сторони, з якої ми ніколи її не бачили, що вийдуть з самого народу великі сили, котрі стануть поруч з нами для великої праці на українській ниві» (1) . «Запорозький колективізм, відсутність власности на землю, послідовно переведені принципи народоправства, все це створювало ґрунт для переходу громади від історичних українських передніх до сучасних соціалістичних ідей і для порозуміння з революційними та соціалістичними гуртками й партіями загальноросійськими, – продовжує його думку історик 20-х років. – Тому й українофіли, навіть «Старої Громади», не зауважили, як вони перейшли з ортодоксального культурництва просто до революційного народництва» (2). «Можна цілком довіряти мемуарним свідченням активістів громади, – пише вже наш сучасник Володимир Сарбей, – які заявляли, що її діяльність відбувалася в конституційно-правових межах на ґрунті українських інтересів, що вони, будучи здебільшого соціалістами в теоретичному плані (на зразок катедер-соціалістів) і демократами за своїми основними та історичними принципами, займалися передусім науковою, літературною і педагогічною діяльністю і не могли обмежувати своїх завдань лише «організацією робітничого класу, або підготовленням збройного повстання, щоб захопити владу і «волею народу», за виразом Герцена, «найсуворіше предписати всім свободу»» (3) .

Ось лише декілька свідчень тогочасної співпраці російських і українських поступовців. Дружиною відомого терориста Андрія Желябова була донька Семена Яхненка, котрий разом із Семиренками володів Городищенським цукровим заводом, тут же знаходили притулок переслідувані поліцією народники (4). Федір Вовк (до речі, чоловік племінниці В. Антоновича) був тісно зв’язаний з київською організацією «Народної волі», він виготовив і переховував її печатку, яку вони, уже під загрозою репресій, закопали разом з В. Антоновичем у його саду (5). Той же Ф. Вовк, Микола Ковалевський і Михайло Старицький разом з російськими лібералами брали участь у спробі порозуміння земців з терористами групи Осинського у Києві 1878 р. (6) , а «громадівець» Олександр Лоначевський-Петруняка – у визволенні з київської в’язниці революціонерів Бохановського, Дейча і Стефановича (7) .Протягом 1878–1880 рр. більшість найрадикальніших членів «громад» було засуджено або ж вислано поза межі України. У зв’язку з цим провід у «громадах» перейшов до осіб з поміркованішими поглядами (8). «Поправінню» наддніпрянських осередків українства сприяв також зовнішній фактор, а саме прихід у 1880 р. до влади «Верховной распорядительной комиссии» на чолі з лібералом графом Михайлом Лорис-Меліковим.

Того року у Києві розпочала роботу державна комісія на чолі із сенатором Олександром Половцовим, внаслідок чого було усунуто від влади злісного ворога українофільства київського генерал-губернатора Михайла Черткова. О. Половцов дав зрозуміти киянам, що імператор остаточно вирішив проголосити конституцію. В таких умовах, звичайно, вільніше б дихнули й українці. Крім того, О. Половцов спеціально шукав контактів з українським патріотичним середовищем з метою представити «українську проблему» на найвищому рівні. За здогадами К. Мельник, на його замовлення В. Антонович навіть готував меморандум про українське питання. В. Антонович так і не закінчив свого меморандуму (9), проте дещо раніше П. Житецький подав до відома керівників російської жандармерії власний меморандум, у якому доводив, що українофільство не має нічого спільного із соціалізмом (в чому були впевнені російські урядові кола) (10). Проте надії «Старої Громади» не збулися: всьому перешкодило безглузде вбивство імператора народовольцями. Вже наступного дня після загибелі Олександра II, 2 березня, О. Половцов покинув Київ, а «прощаючись з українцями, що прийшли до нього по інформацію, висловився виразно, що тепер вже на довгий час треба забути все, що думалось і говорилось, бо запанує люта реакція» (11).