Політичні концепції київської „Старої Громади”
Скоріше за все, думка про «південно-західну слов’янську федерацію» з’явилася у В. Антоновича внаслідок його контактів з поляками. При нагоді проведення в Києві 1874 р. археологічного з’їзду В. Антонович налагодив приязні стосунки, за визначенням К. Мельник-Антонович, з «федералістами» – польськими вченими Антоном Мєжинським, Ґотфридом Оссовським, Адольфом Павінським, Олександром Яблоновським і ін. Головну роль у цих контактах відігравав професор Варшавського університету О. Яблоновський – класик польської історіографії, сам, до речі, колишній київський студент. Як свідчить К. Мельник-Антонович, теоретичною основою стосунків В. Антоновича з поляками був «федеративно-автономний устрій» і «вже в 70-х роках розвинувся напрямок федеративної згоди поміж представниками інтелігенції всіх пригноблених народів Росії» (23). У 70-х – 80-х роках О. Яблоновський щороку відвідує «київські контракти». На знаний далеко за межами України ярмарок з’їжджалося чимало іноземців, перш за все поляків з Галичини та «Привіслянського краю». Під час контрактів, за свідченням К. Мельник-Антонович, О. Яблоновський «становив живий зв’язок між поляками та українцями. Ви заявлявся представником найвищої верстви польської, магнатів тутешніх і галицьких, та видатніших польських вчених, які творили політику того часу» (24). Деталі контактів з українцями О. Яблоновського встановити не вдалося, однак, скоріше за все, К. Мельник значно перебільшила його повноваження.
Крім групи варшавських інтелектуалів, зв’язки було налагоджено з керівником львівської колонії ченців-«змартвихвстанців» Валеріяном Калінкою (як і А. Мєжинський, А. Павінський та О. Яблоновський, також, до речі, істориком) (25). Їх деталі також невідомі, проте немає жодного сумніву, що йшлося про створення єдиного польсько-українського фронту проти царату. Варто зауважити, що усі ідентифіковані автором польські учасники контактів з українцями симпатизували ідеології польського демократизму, прихильники якого, на відміну від політиків консервативного спрямування, не переносили відродження польської державності на далеке й туманне майбутнє, а вважали цю проблему потребою дня. Демократи підтримували постійний зв’язок зі своїми однодумцями в Австро-Угорщині та Німеччині, тому цілком можливо, що «український» напрямок їхньої діяльності узгоджувався.
Протягом 1881–1885 рр. контакти наддніпрянців з польськими політиками розвивалися досить успішно. На це вказує хоча б той факт, що у 1885 р. В. Антонович звертався до лідера галицьких народовців Ю. Романчука за посередництвом одного з них, депутата галицького сейму Теофіла Меруновича. У вересні 1885 р. Т. Мерунович рекомендував Ю. Романчукові зустрітися з В. Антоновичем (який мав приїхати до Львова) для розмови на тему польсько-української угоди, «не сходячи з дороги легальності в відношенню до правительства австрійського і російського», «щоб їм через се надати більшу силу за кордоном» (26). Однак місія В. Антоновича виявилася невдалою. Як писав він М. Драгоманову 1 листопада 1885 р., не зміг «досягти нічого; страх перед звинуваченнями в нігілізмі, з одної сторони, в підкупі поляками, з іншої, повністю паралізують всі починання, а відсутність ініціативи і суспільна апатія довершують справу» (27).Наступного 1886 р. «Стара Громада» за посередництвом свого галицького однодумця Олександра Барвінського встановила контакти із впливовим лідером польської демократії у Галичині князем Адамом Сапігою. В той час цей завзятий польський «ірредентист» був наближений до себе міністром закордонних справ Австро-Угорщини графом Густавом Кальнокі, внаслідок чого ця лінія польсько-українських стосунків набула особливого значення. В особі кн. А. Сапіги наддніпрянці знайшли надійного союзника для своєї політики, яка в той час дивовижним чином поєднувала в собі змагання до польсько-української угоди і до перетворення Галичини на «український П’ємонт». А. Сапіга допоміг вирішити проблему видання «Правди», надавши наддніпрянцям необхідні для цього кошти. Крім цього, він став посередником між «Старою Громадою» та міністром закордонних справ Австро-Угорщини, деякий час надаючи йому інформацію про український національний рух (28).
Того ж 1888 р. контакти з українцями пробує встановити «Ліга польська» – організаційний попередник польської національно-демократичної партії. Один з її організаторів і керівників львівський історик Олександр Гіршберґ відвідав у Софії М. Драгоманова, а також вів переговори з його прихильниками в Галичині (29). Зустрічну ініціативу до порозуміння з «Лігою польською» виявили кияни, які знали про її існування, очевидно, від О. Яблоновського. Одним з підрозділів «Ліги» був «Союз польської молоді «Зет»» («Zwiazek mlodziezy polskiej «Zet»») з центром у Варшаві. Філіал цієї організації діяв також у Києві. З метою встановити зв’язок із керівництвом «Зету» до Варшави прибув лідер одного з київських молодіжних українофільських гуртків Костянтин Арабажин. Виконуючи доручення В. Антоновича, він запропонував «зетівцям» співпрацю з українським підпіллям за умови визнання ними українців окремою нацією. Пропозицію К. Арабажина було сприйнято з великим ентузіазмом. Вирішено встановити постійний зв’язок з Києвом та обмінюватися інформацією. Щоправда, ініціативу К. Арабажина позитивно сприйняли не всі. Роман Дмовський, згодом теоретик і лідер польської національної демократії, а тоді – один з керівників «Союзу польської молоді «Зет»», поставився до цього досить стримано і відмовився виступити з промовою від імені польської молоді. «Стосунки з Арабажиним, – згадував очевидець, – не тривали довго, через короткий час обірвалися, може, й не з нашої вини» (30).
Підрозділ «Союзу польської молоді» існував також у львівській рільничій школі в Дублянах (31), в українській історіографії він відомий під назвою «польсько-литовсько-українсько-білоруського братства». Варто зауважити, що активну роль у його організації відіграли М. Павлик і І. Франко, вони ж писали його програмні документи (32).