Етномовний чинник політичної ідентичності в Донбасі

Культурне майбутнє Донбасу респонденти визначали так: 53,2 % (1991 р.) і 13,3 % (1996 р.) відповіли, що „відбудеться українізація”, 4,9 % (1991 р.) і 7 % (1996 р.) задовільно відповіли на оцінку „відбудеться русифікація” і 24 % (1991 р.) і 36,6 % (1996 р.) не змогли визначитися з відповіддю [25]. Остання цифра підтверджує тезу про зростання непевності жителів Донбасу щодо свого культурного майбутнього. Відзначимо, що зниження рівня самопочуття різних етнічних груп характерне сьогодні для всіх регіонів України, про що свідчать результати етносоціологічних досліджень (1997, 1999 рр.), проведених з інтервалом у 2,5 року в 10 областях та в Києві.

Наведені цифри дозволяють зробити висновок, що в суспільній свідомості жителів Луганщини в 1990-х роках було зафіксовано духовне утворення, що може бути названо громадською думкою про специфіку Донбасу. Вона є досить стійкою і нині впливає не тільки на самоідентифікацію жителів регіону, але й на процес формування політичної ідентичності в краї. Культурно-мовна ідентичність маркується політико-ідеологічними критеріями, що суттєво ускладнює досягнення політичної єдності населення і формування його в єдину націю [26].

Відтак ідентичність Донбасу необхідно розглядати як об’єктивну реальність, обумовлену особливостями економічного розвитку регіону і специфікою формування його етнокультурного середовища, які необхідно враховувати при формуванні політичного й економічного курсу, культурної політики, колективної ідентичності українців. Неконтрольоване посилення регіональної ідентичності несе загрозу тенденцій сепаратизму.

Незважаючи на те, що тенденції регіоналізму не виходять сьогодні з-під державного контролю і не є джерелом міжнаціональної конфронтації в Україні, розробка регіональної політики повинна бути зорієнтована на створення основ для посилення національно-державної, загальноукраїнської ідентичності.

Література:

1. Палій Г. Формування української політичної нації // Політичний менеджмент. – 2003. - №1 – С. 93 – 100.

2. Сушко О. Електоральний розкол України: білорусизація починається з регіонів? // Політична думка. – 2002. - №1 – С. 24 – 25.

3. Кривицька О. Толерантність чи конфронтація: вектори етноконфліктного потенціалу України // Людина і політика. – 2001. - №6 (18). – С. 14 – 16.

4. Татаренко Т. Специфіка регіональної ідентичності // Нова політика. – 2001. - №6 (38) – С. 84.

5. Белецкий М. И., Толпиго А. К. Национально-культурные и идеологические ориентации населения Украины // Полис. – 1998. - №4. – С. 84.

6. Татаренко Т. Національна політична ідентичність в Європі та Україні // Нова політика. – 2001. - №4. – С. 59.

7. Багалій Д. І. Історія Слобідської України. – Харків: Дельта, 1993. – С. 63.

8. Центральный государственный исторический архив Российской Федерации, ф. 571. – Оп. 6. – Д. 1080. – Л. 9 – 12.

9. Материалы высочайше учрежденной 16 ноября 1901 г. комиссии по исследованию вопроса о движении с 1861 по 1900 гг. благосостояния сельского населения... Ч. 1. – СПБ., 1903. – С. 222 – 226.10. Первая Всеобщая перепись населения Российской империи: 1897 г. Екатеринославская губ. Т. ХІІІ. – СПб., 1904. – С. 38 – 39. Первая Всеобщая перепись населения Российской империи: 1897 г. Харьковская губ. Т. ХVІІ. – СПб., 1904. – С. 50 – 51.

11. Там само. Т. Х111. – С. – 74 – 75. Т. ХУП. – С. 102 – 105.

12. Жизнь и творчество крестьян Харьковской губернии. Очерки по этнографии края / Под редакцией В. В. Иванова. – Харьков, 1898. – С. 63, 64, 367.

13. Государственный архив Луганской области, Ф. Р. – 243. – Оп. 1 – Д. 991. – Л. 136 – 136 об.

14. Чижикова Л. Н. Русско-украинские этнокультурные связи в южных районах Украины // Культурно-бытовые процессы на юге Украины. – М., 1979. - С. 15.