Етномовний чинник політичної ідентичності в Донбасі

Особливу роль у регіональній ідентичності відіграють етнокультурні розходження. Групову національно-культурну самосвідомість Луганщини і Донеччини не можна пояснити тільки поточними економічними і політичними процесами – вона має глибші корені.

Проблеми регіональності характерні не тільки для України, але й для інших країн світу. Так, багато країн Західної Європи відзначаються розмаїттям культурних регіональних ідентичностей, що склалися історично. Наприклад, у Бельгії межа культурного розходження пролягає між валлонами і фламандцями, у Великобританії – між англійцями, шотландцями і валлійцями тощо [6].

Серед українських регіонів особливою своєрідністю етнокультурних традицій, у порівнянні з іншими регіонами, відзначається Донбас.

„Головним регіоністом” була історія. Саме вона обумовила розходження й особливості в ритмах соціально-економічного і національного життя Сходу, Півдня, Західної України і Наддніпрянщини. Основними факторами „регіональності” Сходу і Заходу є, по-перше, різні темпи і засоби асиміляції, що обумовили деякі особливості цих регіонів, перевага тих чи інших конфесій, тих чи інших сусідських культур, розходження в уявленнях про власність тощо; по-друге, „розчинення” українців ряду областей іноетнічним населенням Росії, що неухильно проводилося імперською владою з кінця XVIII століття до другої половини XIX століття в процесі індустріалізації Донбасу, а також більшовиками в радянський період, особливо після 1939 року.

Аграрну колонізацію території між Дніпром і Дінцем – „Дикого поля” – розпочали на межі XV і XVI століть українські і російські селяни. Услід за стихійним народним потоком йшла військово-урядова колонізація. Д. Багалій писав: „...Хоча це було в диких, незаселених степах, що не були нічиєю власністю, але все-таки на цю землю московський уряд дивився як на свою і хотів її закріпити за собою через заселення переселенцями, хоча ті землі в дійсності належали прадідам українців” [7].

Уже до середини XIX століття в Донбасі внаслідок особливостей освоєння території, колонізаторської політики царської Росії і створення сприятливих умов для іноземних поселенців сформувалася строката етноструктура. Тут жили українці, росіяни, німці, греки, євреї, татари та представники інших етносів. Однак абсолютну більшість становили українські селяни – вони складали (за 10-ю ревізією 1858 року) 75 %. Великою етнічною групою були представлені росіяни – 13,5 % [8]. Цей регіон стає прикордонною етноконтактною зоною двох східнослов’янських народів: українців і росіян. Тут відбуваються складні міжетнічні процеси, що вплинули на формування особливостей соціально-культурного життя різних груп населення в пізніші періоди.

Однак до середини XIX століття Донбас ще лишався малозаселеним регіоном. Інтенсивний етап освоєння краю розпочався після реформи 1861 року, коли розвиток капіталістичного виробництва спричинив ліквідацію національної замкнутості, внаслідок чого значно зросла рухливість населення. Територія Російської імперії диференціювалася на регіони, інтернаціональні за своїм складом. У цей час розпочинається інтенсивна розробка природних багатств Донецького краю, формування вугільно-промислового комплексу, аграрна колонізація вільних земель.

Виробничо-економічні та соціальні фактори викликали величезні хвилі міграції робочої сили в Донбас. Чисельність населення в цей період тут зростала в п’ять разів швидше, ніж в інших регіонах імперії.

Статистика засвідчує, що саме в післяреформений час, в процесі формування вугільно-промислового комплексу і розвитку капіталістичного сільського господарства, що викликав величезний потік переселенців з інших губерній, було закладено основу сучасної етнічної структури населення Донбасу.

Існував і політичний аспект проблеми залучення робочої сили з регіонів Росії – прагнення імперської влади розчинити „інородців” російським елементом, зросійщити їх і в такий спосіб закріпити за собою національні окраїни.Відтак на шахтах, рудниках і заводах Донбасу трудився переважно прийшлий робочий люд. В основному це були розорені після реформи 1861 року селяни з центральних регіонів Росії. Це спричинилось до того, що міста ставали російськомовними, а село, як і раніше, говорило українською мовою. Така мовна географія, посилювана політикою русифікації як у дореволюційний, так і в радянський час, проглядається й сьогодні, підкреслюючи своєрідність регіону.

За 48 років, з 1858 по 1906, чисельність населення Донбасу збільшилася на 54,4 % і нараховувала 836094 чоловіка. Мігранти складали 48,6 % приросту населення, тому їх етнічний склад вплинув на динаміку етноструктури регіону в післяреформений період [9].