Етномовний чинник політичної ідентичності в Донбасі
Аналіз „регіонів виходу” показує, що російські губернії були батьківщиною 46,7 % усіх переселенців у Донбас, з українських губерній переселилося 37,9 % мігрантів, з Білорусії – 0,8 %, з Кавказу – 1,8 %, уродженців інших регіонів нараховувалося 8,4 %. Традиційними районами виходу були Харківська, Курська, Орловська, Таврійська, Полтавська, Чернігівська губернії та область Війська Донського [10]. Близько 40 % мігрантів наприкінці ХІХ століття осідало в містах, що й відбилося на їх етноструктурі.
Усього за переписом 1897 року в Донбасі нараховувалося 30 етнічних груп, що було на 22 національності більше у порівнянні з 10-ю ревізією 1858 року. При всій поліетнічності регіону більшість складали українці – 62,5 %, однак їх частка в загальній чисельності населення знизилася на 12,5 %; особливо це було характерно для промислових районів. Росіян нараховувалося 24,2 %, що було на 10,7 % більше, ніж у середині ХІХ століття. Великими етнічними групами, особливо в Маріупольському повіті, залишалися греки, німці, євреї, татари [11].
Результатом процесів асиміляції природного і насильницького характеру, політики русифікації ставала втрата певною частиною населення етнодиференціюючих ознак. Процеси уніфікації були характерні насамперед для сфер, пов’язаних з господарською діяльністю; стійкіша етнічна специфіка збереглася в одязі, традиціях, мові.
Особливо активно відбувалася взаємна асиміляція росіян і українців, що жили у змішаних селах, а також асиміляція нечисленних етносів, що потрапили в інше етнічне середовище – білорусів, поляків, молдован та ін. Наслідком цих процесів була зміна національної самосвідомості асимільованої частини населення.
Зміна етнічної самосвідомості, будучи явищем вторинним, похідним від об’єктивних умов, залежала від багатьох факторів і безпосередньо була пов’язана і відбивала зміни в інших об’єктивних властивостях конкретних етнічних груп і, насамперед, у мові. Постійне спілкування і взаємодія, мова навчання, адміністрації, суду виробляли так званий суржик, спільний лексичний шар.
Трансформація етнічної самосвідомості у певної частини населення виявлялася в самоідентифікації. Особи змішаного україно-російського походження називали себе „перевертнями” і „суржиками” [12].
У деяких районах Донбасу, в залежності від компактності проживання етносів, встановлювалася не тільки дво-, але і тримовність. Українська мова домінувала в сільській місцевості й у побутовій сфері міста. Міста і промислові селища Донбасу мали строкатий етнічний склад жителів, були „зрусифіковані”, досить віротерпимі і „плюралістичні” (якщо користуватися сучасною термінологією). Чисельна перевага росіян у робітничому середовищі, політика русифікації держадміністрації призвели до переважання російської культури серед робітництва, особливо у виробничому і громадському житті.
Процеси етнічного зближення в післяреформеному Донбасі, їх оригінальність і специфіка описувалися ще сучасниками того періоду, вони завжди були об’єктом пильної уваги вчених і в пізніші часи.
В роки радянської влади двомовність, внаслідок політики русифікації, дедалі більше поширювалась, причому сфера вживання української мови постійно звужувалася. Визначити в Донбасі за мовною ознакою національність у місцевості зі змішаним населенням вже в 1920-х роках було непросто. Документи окружної комісії перепису 1926 року показують, що комісія постійно коливалася, диференціюючи населення за мовою [13]. Це відзначала у своїх дослідженнях Л. Чижикова, підкреслюючи приблизність і навіть сумнівність визначення національного складу Східної України за Всесоюзними переписами 1926, 1959, 1970 і 1989 років [14].
За переписом 1926 року, в Луганському окрузі налічувалося 49 національностей, з них 10 основних – українці, росіяни, євреї, німці, татари, білоруси, греки, поляки, молдовани, вірмени. 34 етнічні групи були представлені незначною кількістю людей. Українці та росіяни складали 94,39 %, з них українці – 51,65 %, росіяни – 42,22 %. Серед міського населення росіян було 51,53 %, українців – 39,22 %. У сільській місцевості навпаки – українців було близько 2/3 (59,70 %), а росіяни складали 1/3 (37,05 %).57,44 %, тобто більше половини населення округу, рідною вважали російську мову, 38,02 % – українську. Серед українців 3/4 вважали рідною мовою українську і 26,19 % українців (1/4) вважали рідною російську мову. Росіяни ж майже всі (98,84 %) вважали рідною мовою російську і тільки 0,5 % – українську. Особливо активно процеси асиміляції відбувалися в містах. У Луганську росіян проживало 51,53 %, а називали російську мову рідною 75,43 % – 3/4 населення. Українську мову в Луганську вважали рідною 17,03 % жителів. У сільській місцевості українську мову вважали рідною 49,43 %, а російську – 47,24 % населення [15].
В наступні роки Донбас був підданий ще сильнішій русифікації. За даними переписів 1970, 1979, 1989 років видно відносне зменшення частки українців і збільшення частки росіян в етнічній структурі населення Луганської області (відповідно 54,8 % і 41,7 %, 52,8 % і 43,8 %; 51,9 % і 44,8 %) [16]. Для порівняння: у Тернопільській області співвідношення між українцями і росіянами 1989 року склало 96,6 % до 2,3 %, в Івано-Франківській – 95 % до 4 %, у Чернігівській – 91,4 % до 6,8 % [17].