Деякі особливості президентства на пострадянському просторі (1991 – 2004 рр.)

Думається, що міжкланові стосунки на пострадянських просторах доцільно аналізувати з використанням мережового підходу, зокрема – розглядати включеність внутрідержавних „сімей” чи кланів у реципрокні мережі. Специфічна реципрокна реальність – „економіка дару” чи економіка неринкового типу.

Особливістю реципрокних стосунків є те, що вони завжди існували й існують на різних рівнях соціуму: від сім’ї до владних структур, облаштованих на принципах непрозорості, недемократичності. Їх мета – взаємними стараннями учасників реципрокної мережі (а це завжди „близькі” люди) допомогти вижити, втриматись „слабшому”.

Суть реципрокноних стосунків – обмін „дарами”. Що може слугувати „даром”? Якщо говорити коротко, то будь-що: від шанобливого ставлення у відповідь „обдарованого” до „дарителя” до певної „послуги” першого другому. Реципрокні стосунки чітко передбачають: отримавши „дар”, маєте його „повернути”. Сподіватись на альтруїзм „дарителя” тут не доводиться, адже реципрокність – це завжди і передовсім взаємність.

Ціна „дару” дорівнює його корисності для обдарованого. А корисність – суб’єктивна цінність. В якийсь момент для особистості корисною є можливість отримання грошей, в іншому – посади, земельної ділянки чи на найкращих умовах одержання підприємства у приватну власність. Рівень же взаємин „сімей” і кланів з різних держав між собою передбачає інші масштаби „дарів” і, відповідно, „віддарувань”. Яскравим прикладом „дару” (а, може, й „віддарування” – для непосвячених збагнути, що є первинним, а що вторинним часто буває надзвичайно складно) були послуги В. Путіна, надані Л. Кучмі під час останніх президентських виборів в Україні. Зокрема, президент Росії зауважував, що робив те, що його просила українська сторона, незважаючи на те, що прохання і відповіді на них мало узгоджувалися, приміром, з Конституцією України.Зрозуміло, що зміна Л. Кучмою президентського статусу на статус екс–президента не веде до знищення створеної реципрокної мережі – як вказувалося, віддарування членом мережі „дарителя” може відбуватися і через кілька років після отримання „дару”.

Дев’ята особливість пострадянського президентства стосується методів управління державами, серед яких першочергової ваги набрали такі, як насилля, обман, популізм. Приклад їх поєднання у 1990-х роках та на початку ХХІ століття дає світові Туркменистан на чолі з президентом С. Ніязовим. Туркменам навіюється думка, що тільки мудра політика президента забезпечила настання для жителів республіки „золотого віку”. Реальними проявами цього „золотого віку” стало будівництво на території країни золотих статуй президента і розкішних палаців, обмеження контактів населення із зовнішнім світом (шляхом цензурування інформації про події у світі, заборони супутникового і кабельного телебачення, обмеження доступу до Інтернету тощо), заходи, спрямовані на знищення науки (заборона Академії наук) та закладів культури (закриття театрів опери та балету, філармонії, цирку). Такі „здобутки золотого віку туркменського народу” призводять до все більшої самоізоляції країни.

Самоізоляція країни – наслідок правління й білоруського президента („примітивного диктотора”, як нещодавно охарактеризував А. Лукашенка З. Бжезинський). І хоча А. Лукашенко не говорить про настання в республіці „золотого віку”, однак його риторика близька до популістської риторики Туркменбаші: „Білорусь – дуже вразлива, вона притягує до себе жадібні погляди з усіх боків. …Я всі ці роки з трепетом несу на руках цю крихку кришталеву посудину – Білорусь. Ми не хотіли б, щоб ця чистота і створена нами краса потрапила до рук безвідповідального політика” [26].

Специфічним методом управління країною є корупцизація країни. Про ступінь участі президентів у цьому процесі можна судити, аналізуючи такі моменти, як: прозорість підписання й оприлюднення президентом своїх указів і розпоряджень; сферу компетентності та впливовості в політиці й економіці структур, „замкнених” на президента (йому підконтрольних, підзвітних); наявність „людей президента” (чи партії влади) у державних та приватних структурах тощо.

Формуванню чітких уявлень про корупційні наслідки другого терміну правління, приміром, українського президента, посприяє звернення до даних міжнародної організації Transparency International. Вона якраз і досліджує рівень корумпованості країн, оцінюючи його за 10-бальною шкалою: найвищий бал відповідає найнижчому рівню корупції, а найнижчий навпаки – найвищому. Тож, приміром, 1999 року Transparency International, проаналізувавши стан справ з корупцією у 99 країнах світу, відвела Україні 75 місце, виставивши нашій державі 2,6 бала (поряд з Молдовою, Венесуелою, В’єтнамом). 2000 рік – 1,5 бала (87 місце в рейтингу 90 країн); 2001 – 2,1 (83 місце серед 91 обстеженої країни); 2002 – 2,4 (85 місце серед 102 країн); 2003 – 2,3 (106 місце серед 133 обстежених країн). 2004 року Україна в рейтингу Transparency International посіла 122 місце (разом з Болівією, Гветемалою, Казахстаном, Киргизстаном, Нігером та Суданом) із 145, отримавши 2,2 бала [27]. Висновок: корумпованість українського суспільства посилювалась.