Деякі особливості президентства на пострадянському просторі (1991 – 2004 рр.)
Російські інтелектуали беруться доводити, що „авторитаризм – ворожий до демократії”, а от „одноосібна влада може виступати в союзі з народовладдям”. Випещуючи політичний оксиморон, проголошують, що „в творчості В. Путіна” виявляється „влада загальної сили”, що таке політичне управління надає будівлі влади „перспективу спільної діяльності, сприяє пробудженню енергії народу” [16].
Коментарів такі висновки, здається, не потребують. Зазначу тільки одне: на наших очах відроджується вже призабутий російський міф про „доброго царя”. Однак, дещо модернізований, адже йдеться про верховну – самодержавну – владу в іпостасі президентської. При цьому, що прикметно, добрий президент протиставляється недобрим „властьімущим”, „правлячому класу”, „еліті”, які ніби бажають „продовжити хмільний сон російського демосу” [17] та по можливості приховати небачені масштаби корупції і всі можливі обмеження економічної свободи росіян. Особа президента сакралізується. Образ В. Путіна подається як образ захисника та рятівника російського народу і його держави (про інші народи, як і сто років перед цим, не йдеться).
Вдаючись до, так би мовити, високого стилю, інтелектуальна обслуга вже говорить про „государеву диктатуру любові”, яка як ultima ratio – останній, вирішальний доказ – видається за найчистіший зразок уміння любити Росію. За зразок, який варто оберігати й всіляко наслідувати.
На що ж сподіваються при цьому? Відповідь на це приголомшує своєю відвертістю й простотою: на те, що „це відверне увагу інтелектуалів, – як твердить один із „самодержавновідданих”, – від безплідних мірковувань щодо авторитаризму, багато представників якого уособлювали диктатуру любові до Росії” [18]. Отже, легітимація президента відбувається не на підставі законності, а за допомогою позаправових чинників. Президентська влада – це вже майже божественна еманація.
Але пригадаймо про криваві наслідки панування „диктатури закону” в радянській Росії, за тим – у СРСР. Пам’ять дає підстави для песимістичних прогнозів: „государева диктатура любові” у виконанні новоявлених російських „царів-президентів” для народів Росії може обернутися, як завжди, просто диктатурою, культом, вкороченими життями мільйонів „злочинців без злочину”. (З. Бжезинський ніби в тон зауважує: „…Не приносить заспокоєння сусідам Росії, коли її уряд уникає того, щоб висловити своє ставлення до минулого країни, яке у всьому світі визнано кримінальним” [19]).Над цим варто замислитися. Адже, як свідчить аналіз російської теоретичної спадщини на предмет глибини демократичності політико-правового думання представників російського народу протягом, приміром, ХVІІІ – початку ХХ століття, знайти хоча б єдиного, послідовного впродовж всього життя російського демократа не вдається (не згодні з такими твердженнями завжди можуть звернутися до багатств бібліотечних сховищ і сповна відчути затхлий дух імперії). Всі ці „великі й геніальні” пестелі, бєлінські, добролюбови, чернишевські, коли мова заходила про права націй, про необхідність демократизації Росії, демонстрували рафіновані зразки імперської політичної культури. Вони завжди ставали на бік „истинно русских”. Рано чи пізно кожен „записний демократ” потрапляв у пастку якщо не „самодержавства, православ’я, народності”, то революції й диктатури. Він якщо не відверто ратував за знищення/приборкання/упокорення „інородців”, то за їх асиміляцію. Якщо й були в російському суспільстві демократи, м’яко кажучи „без нюансів”, то вони були євреями, німцями, поляками – були ким завгодно, але не росіянами.
Міркуючи про політичні вподобання росіян початку ХХІ століття, доходиш висновку: російська „самодержавна зваба” могла вмерти, однак вона реанімована у вигляді „самодержавної президентури”. Минуле не відпускає Росію. Як зазначає В. Лясковський, після занепаду Радянського Союзу росіяни „створили для себе ілюзії імперії” [20].
Втім, чергові самодержавні „збочення” – тільки черговий логічний крок у характерному русі російської нації по колу. І – від Заходу, від демократії. Історія Росії кількох останніх століть – це історія духовно-культурного, політичного спротиву Заходу і його екзотеричним цінностям. У ланцюжку „самодержавство – більшовицька диктатура – сталінізм – президенціалізм” кожна ланка є тільки своєрідним етапом одного великого антизахідного, антидемократичного проекту. Найсміливіші фантазії не окреслять тих причин, які зможуть змінити політично-культурне єство росіянина. (Хіба що цьому посприяє подальше розвалювання Російської імперії). Росія й демократія, Росія і право, Росія й Захід – не сумісні. Імперські бажання, монархічно-месіанські поривання (наприклад, у євразійській одежині) є своєрідною „шкірою”. Зніміть цю „шкіру”, й тоді Росія зникне. Однак вона хоче бути…
На сучасне російське антизахідництво увагу слід звернути окремо – як на п’яту особливість пострадянського президентства загалом. Адже впродовж 1990-х років та на початку ХХІ століття політичний простір у колишніх радянських республіках постійно виповнювався антизахідною (антидемократичною чи антиамериканською, антинатовською, антиєвропейською тощо) президентською риторикою й дією.