Деякі особливості президентства на пострадянському просторі (1991 – 2004 рр.)

„І одурів народ московський,

і попав у ідолопоклонство,

бо царя своєго нарік Богом

і усе, що цар скаже,

те уважав за добре…”

Свої світовідчуття М. Костомаров виклав у книзі „Закон Божий. Книга буття українського народу” 1846 року. Читаючи їх сьогодні, ловиш себе на думці, що костомаровські рядки, як не дивно, не сприймаються як щось архаїчне – й сьогодні проблема єдиновладдя в Росії є гостро актуальною.

На початку 1990-х років Росія спромоглася на „проект Єльцин” (як називався однойменний фільм, що побачив світ 2003 року). Цей проект, як відомо, завершився майже „трепетним зразком” передачі президентської влади за схемою „з рук в руки” – від Б. Єльцина до „довіреного спадкоємця” В. Путіна. Або, як зауважив у своїй книзі „Борис – Star і старевичі” („стар” з англійської – „зірка”) угорський культуролог, політолог, поет та русист А. Сілагі, від „колективного Распутіна” (єльцинської адміністрації) до „колективного Путіна”, котрий на час отримання влади задовольняв більшість російського суспільства.

Сьогодні, спостерігаючи за російськими політичними метаморфозами, західні аналітики все частіше зауважують, що В. Путін керує державою, „купаючись в теплому відблиску пострадянського культу особи”.

Восени 2004 року група західних політиків та експертів у галузі зовнішньої політики (у тому числі – колишній чеський президент В. Гавел, екс-прем’єр-міністр Швеції К. Білдт, американський сенатор Дж. Маккейн) в листі до глав держав і урядів країн – членів НАТО та ЄС оцінила путінські реформи, зауваживши, зокрема, що „нинішнє російське керівництво пориває з основними демократичними цінностями євроатлантичної спільноти”. Підписанти звернули увагу на те, що трагічні події в бесланській школі стали нагодою для посилення В. Путіним власного контролю над політичним життям у країні. „Ми глибоко стурбовані тим, що ці трагічні події використовуються для подальшої руйнації демократії в Росії – російські демократичні інституції і без того завжди були слабкими й уразливими. З моменту приходу до влади 2000 року Володимир Путін ще більше послабив їх” [9], – вказувалося у листі. Аналізуючи стиль управління російського президента, автори наголошували: „Він систематично урізував свободу та незалежність преси, руйнував механізми взаємного контролю у федеральній системі Росії, самовільно ув’язнював реальних і уявних суперників, викреслював легітимних кандидатів з виборчих бюлетенів, залякував і заарештовував лідерів неурядових організацій і послаблював політичні партії в Росії” [10].Самі ж росіяни про новий культ особи в путінській іпостасі ще, здається, не говорять відверто, однак вже розуміють, що „старевич” В. Путін прийшов, так би мовити, всерйоз і надовго. Однак відважних (царелюбивих? затурканих? заляканих?) росіян це, здається, не бентежить. Хіба що невелика купка інтелігентів нервує й прагне застерегти російське суспільство: тільки поки що газети „пишуть, що хочуть” і „садять без суду й слідства” тільки декого з олігархів, що кордони тільки поки що відкриті, що тільки поки що діє „кілька політичних партій” [11]. Дехто з подивом відзначає, що, як виявляється, за досить короткий термін можна докорінно змінити стосунки між владою й суспільством, „вихолостити” принцип виборності та перетворити чинні інститути на муляжі. Відтак застерігають: „Всі ці разючі зміни – рукотворні, і відбулися вони на очах наших сучасників. Однак їх наслідки відіб’ються на наступних поколіннях, бо мають вони істино планетарний розмах” [12].

Втім, такі перестороги губляться в масиві заспокійливих сентенцій. Їх суть зводиться до того, що в Росії (на відміну від Західної Європи) можлива інша – неліберальна – форма демократії [13]. Такі висновки не вдивовиж, бо для частини російської еліти будь-яка демократія є взагалі неприйнятною. Більше того: вона прагне відродити й закріпити в масовій свідомості імперську ідею, настирно заводячи мову про необхідність творення „ліберальної імперії”, або без обмовок заявляє, що „монархія потрібна Росії як повітря” [14]. І – повертає голови в бік президента.

А російські аналітики, аналізуючи розвиток політичної влади в Росії після 1991 року, засвідчують: держава визріла для подібних трансформацій. Адже виконана на політичній арені „царем Борисом” роль хоч і не призвела до „повного авторитаризму”, однак саме „за Бориса” в Росію повернулася ідея одноосібної влади. Далі, намагаючись виступати провісниками нового російського порядку, вірні „царю-президенту и Отечеству” наголошують, що в одноосібній владі в російській державі втілилося… „велике творіння національного генія” народу [15].