Деякі особливості президентства на пострадянському просторі (1991 – 2004 рр.)

У такій ситуації насторожує, що свого часу подібне, сказати б, „злісне антизахідництво” виявилося підходящим грунтом для постання фашизму та комунізму і, якщо ширше, – тоталітаризму. Недарма сьогодні, коли йдеться про постєльцинську трансформацію Росії, то експерти все частіше звертаються до книги О. Янова „После Ельцина. Веймарская Россия”, уже назвою якої автор натякав на певну схожість ситуації в Росії 1990-х та в Німеччині 1920 – 1930 років. І хоча деякі російські дослідники не готові слідом за З. Бжезинським назвати В. Путіна „московським Муссоліні” та говорити про фашизм, нацизм, тоталітаризм путінської Росії, однак погоджуються з тим, що за час, що минув від переходу верховної влади в країні в руки В. Путіна, нагромадився певний фактичний матеріал, що дозволяє говорити про „намацування” В. Путіним та його оточенням націонал-патріотичного сегмента політичного поля на предмет віднайдення ідеологічних і практичних „точок дотику” [21].

Говорячи про російське авторитарне президентство, слід зазначити й те, що саме воно на зламі ХХ – ХХІ століть все частіше стає своєрідним „чинником підживлення” (підтримки) авторитарних правителів на теренах колишнього СРСР. Про це свідчить чимало аргументів. Нагадаємо кілька. Так, у Москві свого часу знаходив притулок перший президент незалежного Азербайджану А. Муталібов та полковник С. Гусейнов, котрий втік з республіки після невдалого перевороту. З України, з Криму, туди подався Ю. Мєшков, а сьогодні Москва абсорбує з України людей типу І. Бакая. На початку 2005 року Москва, як відомо, дала прихисток і киргизькому президентові А. Акаєву.

Московська „пуповина” у досліджуваний період на свій спосіб намагалася утримувати мало не кожну колишню радянську республіку. Сьогодні самі російські експерти, аналізуючи путінські методи, спрямовані на збереження імперського простору (зокрема, в ході останніх президентських виборів в Україні), характеризують їх як „незграбні” [22]. Однак нас, зрозуміло, цікавить не якісне оцінювання методів, а те, на що вони спрямовані та чому сприяють. Відтак, шостою особливістю більшою чи меншою мірою авторитарного президенства в нових незалежних державах виокремимо його міцну „прив’язку” до Москви, політичну (й економічну, зрозуміло) зорієнтованість на Росію.Показово при цьому, що молоді пострадянські демократії Балтії мають з Росією якісно інші зв’язки. Президент Латвії В. Віке-Фрайберга так характеризувала характер латвійсько-російських взаємин: „Наші відносини з Росією скидаються на спроби порозумітися двох людей з вадами слуху. За минулих чотирнадцять років у нас взагалі не було жодної офіційної зустрічі. Не обмінювалися візитами навіть міністри закордонних справ. З нашого боку до Росії їздив лише міністр культури. …З Росією дуже важко вести політичний діалог” [23]. Коментуючи ситуацію, З. Бжезинський, у свою чергу, констатує, що сьогодні майже всі сусіди Росії або бояться її, або ставляться до неї з презирством, або те й інше разом. „Не можна назвати хорошою зовнішню політику, яка майже не демонструє поліпшення у порівнянні з минулим” [24], – робить висновок З. Бжезинський.

Проблему „утрудненого політичного діалогу” можна зрозуміти, взявши до уваги сьому особливість пострадянського президентства – сімейно-клановий характер президентської влади. Яскравим прикладом владарювання клану (або „сімейної демократії”, як іронічно відзначають сучасники), очолюваного президентом, є приклад суперпрезидентської республіки Казахстан. 1994 року президент Н. Назарбаєв відправив у відставку уряд, очолюваний росіянином С. Терещенком. Посаду обійняв представник середнього жузу (одного з трьох племінних союзів – поряд із старшим та молодшим жузами) А. Кажагельдин. У листопаді 1997 року його змінив представник молодшого жузу Н. Балгімбаєв. Ще через два роки главою уряду зрештою став представник старшого жузу (жузу, вихідцем з якого був і сам Н. Назарбаєв) К. Токаєв. Отже, представники старшого жузу посідають дві з найвищих посад в державі.

Паралельно з цим шапрашати (представники назарбаєвського роду) та їх земляки поступово посідали й інші високі посади в уряді та бізнесі. Так, двоюрідний брат президента А. Єсімов став державним секретарем, зайнявши фактично другу за значенням посаду в державі. Сват А. Кулібаєв став міністром будівництва. Згодом один зять – Р. Алієв очолив податкову поліцію республіки, а інший – Т. Кулібаєв став главою Комітету з інвестицій. Племінник Н. Абикаєв з посади першого помічника глави держави перемістився на посаду голови Комітету національної безпеки. На 2004 рік фактично 70 % посад у владних структурах було узурповано представниками рідного Н. Назарбаєву старшого жузу [25].

Зрозуміло, що клани та „сім’ї” як політичне явище у пострадянських державних організмах не є чимось однозначним і, приміром, в Узбекистані й Україні суттєво різняться між собою, як різниться історія двох народів, вибудувані ними держави, політичні системи тощо. Однак звернімо увагу на інше: саме впровадження сімейно-кланових принципів організації влади в нових незалежних державах зумовило деградацію міждержавних відносин на пострадянському просторі (і, зокрема, між демократіями Балтії та іншими пострадянськими державами) та призвело фактично до підміни їх міжклановими.

Факт заміни міждержавних відносин міжклановими визначимо як восьму особливість функціонування пострадянського президенства (особливість, пов’язану з його зовнішньополітичними проявами).