Деякі особливості президентства на пострадянському просторі (1991 – 2004 рр.)

На початку 1990-х років кожна з колишніх радянських республік вже мала власного главу держави – президента. Цікаво, що наші співвітчизники (усі – люди з досить високим ступенем освіти) на моє прохання пригадати прізвища президентів, які сьогодні правлять у незалежних державах на пострадянських просторах, неодмінно називали керівників Росії, Білорусі, Казахстану, Грузії. Рідше пригадували прізвища туркменського, азербайджанського та узбецького президентів. Ще рідше – вірменського, киргизького, таджицького чи молдовського. Тільки окремі співрозмовники пригадували імена президентів, що очолюють держави Балтії. Такий стан обізнаності пояснювали просто: прізвища лідерів найближчих сусідів (президентів Білорусі й Росії) або лідерів тих країн, з якими Україна підтримує тісні „газово-нафтові” стосунки (Азербайджан, Туркменистан) часто з’являються у засобах масової інформації, відтак – „на слуху” і в пам’яті. Ім’я грузинського керівника запам’яталося українцям не в останню чергу завдяки його активній підтримці ідей помаранчевої революції. Прізвища ж президентів країн, географічно віддалених від українських земель і з якими економічні зв’язки не дуже інтенсивні, менш „закріпилися” у пам’яті наших громадян.

З іншого боку, стан обізнаності зумовлений й іншим чинником: поіменно, як правило, знають „кривдників” – новоявлених диктаторів, різного роду гонителів, тих, хто будує і зміцнює свою владу, обмежуючи свободу в молодих країнах, позбавляючи співвітчизників елементарних політичних прав. „Невідомими” лишаються тільки імена демократичних лідерів: у пересічного українця інтерес викликають, насамперед, не імена, а наслідки діяльності того чи іншого президента колишньої „братньої республіки” та порівняння (свідоме чи мимовільне) цих „наслідків” з українськими реаліями.

Такі порівняння свідчать, що за період кінця ХХ – початку ХХІ століття на пострадянському обширі (часто під гаслами прихильності до ідеалів демократії) відбулася дивергенція політичних систем і режимів. Відтак, серед них є справді демократичні, як, наприклад, у трьох республіках Балтії. Є й такі, котрих експерти характеризують як авторитарні диктатури: саме на таку, зокрема, спромоглася „експериментальна нація пана-Бога” (як охарактеризував своїх співвітчизників Р. Барадулін) – білоруси. Є й тоталітаризми, як, наприклад, у Туркменистані. Є й такі, котрі ніяк не випручаються з „лабіринтів радянськості”, залишаючись, як Вірменія, країнами „радянського порядку” [1]. Відповідно, й президентство в кожній з країн має різний характер – від демократичного до авторитарного й тоталітарного, що й виокремимо як першу особливість цього політичного інституту в пострадянських реаліях.

Своєрідною ілюстрацією ступеня демократичності чи недемократичності політичних систем і режимів у нових незалежних державах на теренах колишнього СРСР є оцінювання стану в них політичних прав та громадянських свобод, яке щорічно проводиться американською громадською організацією „Freedom House”. Експертні оцінки, нагадаю, виставляються за шкалою від 1 до 7. При цьому 1 є показником найвищої демократії, а 7 – найбільшого тоталітаризму. З урахуванням цього, „вільними” вважаються країни, які отримують від 1 до 2,5 бала, „частково вільними” – ті, яким виставлено від 3 до 5 балів, а країни, що отримали бал в межах 5,5 – 7, належать до категорії „невільних”.

Відтак, Україна 1991 року отримала по 3 бали за стан політичних прав і громадянських свобод, у 1994 – 1999 роках – відповідно 3 і 4 бали, й була віднесена експертами до „частково вільних” країн. У 2000 – 2003 роках ситуація дещо погіршилась, про що свідчили 4 бали, отримані Україною з обох позицій, однак наша держава все ж була віднесена експертами „Freedom House” до категорії „частково вільних”. Як і Молдова, котра у 1991 – 2003 роках за стан громадянських свобод стабільно отримувала по 4 бали, а оцінка, отримувана за стан політичних прав громадян, поступово підвищувалася – від 5 (1991 р.) до 2 (1998 – 2001 рр.) і 2003 року становила 3 бали. Як і Вірменія, в якій громадянські свободи оцінювалися 1991 року в 5 балів, в наступні роки – в 4 бали; оцінка ж за політичні права коливалася: 1991 року – 5 балів, 1994 – 3, 1995 – 4, у 1996 - 1997 роках – 5, у 1998 - 2003 – 4. Як Грузія, котра 1991 року за громадянські свободи отримала 5 балів, а за політичні права – 6. Надалі грузинські показники в обох позиціях підвищилися до 4 балів.У Росії ситуація дещо інша: 1991 року обидва показники становили 3 бали. У 1994 –1997 роках оцінка за політичні права становила 3 бали, а за громадянські свободи – 4; 1998 року Росія отримала по 4 бали вже по обох позиціях; 1999 року ситуація ще погіршилась – права і свободи були оцінені відповідно 4 і 5 балами; у 2000 – 2003 роках Росія незмінно отримувала по дві 5. Наприкінці 2004 року представники „Freedom House” заговорили про те, що путінська Росія швидко скочується в категорію „невільних” країн. Власне, туди, де з 1996 року перебуває єдина невільна з християнських країн Європи Білорусь, яка, отримавши 1991 року по 4 бали, надалі стабільно отримувала по 6 балів і за стан політичних прав, і за стан громадянських свобод. З 2000 року – Киргизія (6 балів за стан політичних прав та 5 балів за громадянські свободи). З 2003 року – після шестирічної перерви – Азербайджан (відповідно 6 і 5 балів) та з початку 1990-х – Казахстан (відповідно 6 і 5 балів), Узбекистан (відповідно 7 по першій позиції та 7 - 6 по другій), Туркменистан (обидві позиції – 7 балів), Таджикистан (політичні свободи – 7 - 6 балів, громадянські свободи – 5 - 7) [2].

Для порівняння: 1991 року – перед самознищенням СРСР – загальносоюзний бал дорівнював 4 (по обох позиціях).