Виборчий процес як детермінанта сучасної політики

Виборчі кампанії в Україні, особливо останнім часом, стають не просто важливими політичними подіями – вони перетворилися на віхи політичної історії, які детермінують подальший розвиток всього політичного життя в країні. Щоб переконатися у правильності цього твердження, варто згадати останню президентську виборчу кампанію та уважно придивитися, як серйозно відбувається підготовка до майбутньої парламентської електоральної кампанії (березень 2006 року).

Кампанія з виборів Президента України 2004 року стала неординарним явищем не тільки в новітній українській політичній історії, але й у політичній історії світу через те, що відзначалася багатьма яскравими особливостями: непередбачено великою тривалістю виборчого процесу, безпрецедентно високою соціальною напругою, вражаючою активністю виборців, найгострішою за всі роки незалежності України політичною кризою, мирною „помаранчевою” революцією, що привела до історичного компромісу від 8 грудня минулого року та цивілізованої передачі влади опозиції.

Безумовно, центральною подією у цьому ланцюгу є „помаранчева” революція – рішучий виступ мільйонів українських громадян по всій країні проти спроби сфальсифікувати результати виборів. Саме виборчий процес спричинив високий спалах громадянської активності.

Ця подія породила серйозні сподівання усього світу на те, що український транзит нарешті отримав довгоочікуваний імпульс, який трансформує стадію лібералізації авторитарного режиму в стадію його демократизації. На першій стадії лібералізації в Україні сталися майже хрестоматійні для транзитології процеси: поступово відбулася зміна балансу сил між правлячою елітою тепер вже екс-президента Л. Кучми та опозиційною контр-елітою В. Ющенка, яка супроводжувалася розколом в середині еліт та катастрофічною втратою довіри правлячою елітою і, відповідно, „перетіканням” цієї довіри до опозиціонерів [1]. Вибори 2004 року стали знаряддям формування нового політичного менталітету українських виборців, у якому руйнуються старі тоталітарні та авторитарні уявлення про владу і можновладців, формується прихильне ставлення до політичних лідерів, які продемонстрували принципову опозиційність режиму олігархічної кланократії та запропонували альтернативний проект демократизації і побудови справедливішої соціальної системи.

Базовою ознакою початку стадії демократизації стало те, що сьогодні відбувається у післявиборчій Україні: висування реформаторських груп політичної еліти – колишньої об’єднаної опозиції на чолі з В. Ющенком, на владні позиції та досягнення компромісу з силами колишньої правлячої еліти стосовно необхідності демократизації політичного режиму і зміни правил політичної гри за підтримки цих дій більшістю українського народу. Взагалі саму „помаранчеву” революцію цілком можна вважати виявом ще однієї стадії демократичного транзиту, яку виокремлюють відомі політологи Ф. Шміттер та Г. О’Доннел, стадії ресоціалізації, протягом якої відбувається засвоєння громадянами справді демократичних цінностей і правил гри та поступове їх включення в нову політичну систему. Важливо підкреслити, що цей процес засвоєння має закріпитися на рівні повсякденної свідомості у формі простої звички [2, р. 37]. Лише тоді зможемо твердо говорити про формування в українців нової, громадянської культури, притаманної усім демократичним державам, які мають за своєрідну серцевину своїх політичних процесів саме виборчий процес.

У зв’язку з цим у автор ставить головною метою статті дати, насамперед, дефініцію поняттю „виборчий процес” та розкрити поняття „політичний процес”. При цьому ставилося завдання розглянути базові, складові фактори виборчих процесів та визначити їх ієрархію.

Перш ніж визначити поняття та складові фактори виборчого процесу, необхідно зупинитися на загальному понятті „політичний процес”. Cлово „процес” – латинського походження (processus), в перекладі буквально означає „просування”. В енциклопедичному словнику „Політологія” (М., 1993) містяться такі підходи до визначення поняття „політичний процес”: 1) форма функціонування політичної системи суспільства, яка еволюціонує в просторі і часі („сучасний суспільний процес”); 2) як один з суспільних процесів, на відміну від правового, економічного, ідеологічного та інших процесів, та 3) позначення конкретного, з кінцевим результатом, процесу певного масштабу (формування певної партії, проведення виборів тощо). [3, с. 294 - 295]. Політичний процес є сукупністю дій інституційованих і неінституційованих суб’єктів політики щодо реалізації їх специфічних функцій (дисфункцій) у сфері влади, які, в кінцевому підсумку, забезпечують розвиток (або занепад) політичної системи.

Зміст політичного процесу різноманітний: від продукування певної концепції, починаючи з базової ідеї та завершуючи теорією, формування громадської думки про кандидатів на виборні посади, створення органів управління тощо.Політичні процеси відбуваються у відповідному до їх змісту політичному просторі. Структура політичного процесу складається з трьох основних елементів: суб’єкта процесу (здійснювачів владних повноважень), об’єкта, що має бути створений або якого необхідно досягнути як мети процесу; ресурсів, засобів, факторів, методів; нарешті, виконавців процесу, які створюють зв’язок між суб’єктом та об’єктом-метою. Фактори політичних процесів відображають їх ідеальні та матеріальні основи – це наукові знання, фінансові ресурси, настрої, поведінка, політична культура народу, представників еліти, їх ідеологія, суспільне оточення тощо.