Бідність і багатство в наукових теоріях і сучасних дослідженнях

Тож визначення бідності за самооцінками рівня доходу навряд чи можна вважати достатнім і об’єктивно обґрунтованим. Матеріально забезпечена, але, можливо, не дуже щаслива й не дуже задоволена своїм життям людина може вважати себе бідною; навпаки, фактично бідна людина може бути задоволена тим, що має.

Прикметно, що не кожен, хто перебуває за межею бідності, схильний визнавати себе бідним. Цей феномен пояснюється тим, що таке визнання є немов би зізнанням у своїй неповноцінності чи неадаптованості. Внаслідок цього деякі люди намагаються зберегти незмінним свій спосіб життя, принаймні для оточуючих [26, с. 71]. Тобто ідентифікація за рівнем доходу не завжди співпадає з ідентифікацією за соціальним статусом і способом життя.

У 1970-х роках сформувалася уява про бідність як неможливість користуватися громадянськими правами. І справді, бідні люди часто беззахисні перед суспільством, їхні права порушуються. Натомість багаті нерідко мають більше реальних прав.

Гуманістична концепція трактує бідність як позбавлення людини ресурсів для розвиватку, оскільки вони не можуть задовольнити свої базисні потреби – в якісних медичних послугах, в достатньому та збалансованому харчуванні, в можливості жити в нормальному соціально-економічному середовищі (особиста безпека, житло, транспорт, засоби зв’язку тощо), в освіті, професійній підготовці, дозвіллі [18, с. 18].

Як стан економічної залежності (для виживання потрібна допомога), уперше на початку ХХ століття розглядав бідність Г. Зіммель. Він вважав, що бідність – це не брак ресурсів. Бідний той, хто внаслідок нестачі ресурсів змушений отримувати допомогу (або мав би її отримувати) згідно з соціальними нормами.

В розвинених країнах під бідністю розуміють і „стан домогосподарства, у якому його основні потреби не задовольняються доходами” [27, с. 283]. Та є і критики такого підходу. Зокрема, П. Мак-Грегор вказує на існування багатьох інших факторів, крім прибутку, які забезпечують ресурси для існування [28]. Серед таких ресурсів С. Рінген називає грошові позички та цінні папери [29, р. 358]. До цього можемо додати: безплатна (чи дешева) освіта, медична допомога, житло, відпочинок, соціальні пільги тощо.

За визначенням С. Рінгена [30, р. 12], бідність – це комплекс позбавлення не тільки матеріальних, але й соціальних благ. На жаль, таке формулювання не має чітких критеріїв „позбавлення” для певного часу та певної країни.

Свою традицію у побудові різних пояснень явищ багатства й бідності мають макроекономічні теорії. Це, наприклад, теорія „порочного кола зубожіння”, що народилася в західних економічних школах у 1940-і роки [31]; теза К. Маркса щодо прогресуючої поляризації суспільства та пауперизації пролетаріату; праці М. Вебера; неоеволюціоністські теорії стратифікації [32]. В останнє десятиріччя набуло певного поширення поняття „соціального виключення” (праці Ф. Бородкіна [33], М. Локшина, Р. Ємцова [34]).

Існують і суто філософські погляди на проблему бідності (багатства). Як зазначає О. Сергієнко, бідність – це протилежний економічний полюс багатства [35, с. 47]. Та це лиш просте протиставлення явищ. О. Сергієнко пропонує сукупність ознак, переважна більшість яких засвідчує бідність домогосподарства [35, с. 50]:

• неповноцінне харчування (автор наголошує, що до офіційного „кошика” мають входити лише основні продукти – хліб, молоко, картопля, сало тощо);

• житло, що не відповідає санітарним нормам;

• наявність трьох і більше дітей до 18 років;

• неможливість отримання дітьми початкової освіти;

• неможливість отримати вищу освіту;

• важкі хронічні захворювання чи інвалідність у членів домогосподарства;