Бідність і багатство в наукових теоріях і сучасних дослідженнях
На загал в науковій літературі переважають дві концепції бідності, з яких і випливає характер її визначень. Перша виходить з того, що бідність – категорія абсолютна. Існує певний набір благ, що забезпечують першочергові фізіологічні потреби людини. Їх набір і вартісна оцінка визначають межу абсолютної бідності. Отже, бідність, за абсолютною концепцією, – це, по суті, неможливість одержувати доходи, необхідні для забезпечення мінімальних життєвих потреб. В енциклопедичному словнику Брокгауза та Єфрона [12] під бідністю розуміється стан особи, за якого вона не має мінімальних коштів для підтримання свого існування. Показово, що таке розуміння має давню традицію.
Інші виходять з поняття „граничного споживання”. Бідність – це такий рівень доходів, який не дозволяє індивідові дотримуватися мінімального рівня споживання для задоволення фізіологічних і соціальних потреб [13, с. 144].
Дотримання принципів абсолютної концепції спостерігаємо у працях англійських соціологів-реформаторів ХІХ століття Ч. Бута [14], С. Ровентрі, дещо пізніше – у М. Оршанські (США). На пострадянському просторі цієї концепції дотримувалася М. Можина [15; 16]. Згідно з цим підходом, бідність асоціюється з мінімумом ресурсів, необхідним для підтримання здоров’я і працездатності. Модифікований варіант такого поняття подано в енциклопедії з соціальних наук, де бідність визначається нестачею матеріальних ресурсів (багатства) [17, р. 398].
Визначення бідності в термінах абсолютної концепції, а особливо як біологічного виживання, є правомірним, але саме ця позиція часто дозволяє державі не витрачати „зайвих” коштів на допомогу бідним. Такий підхід виправдовують у ті періоди економічного розвитку, коли необхідно дотримуватися жорсткої бюджетної дисципліни і скорочувати державні витрати. Але й деякі заможні країни (наприклад, США, Німеччина, Велика Британія) у практиці соціального захисту дотримуються постулатів саме абсолютної концепції.
Є прихильники й такого підходу: бідність пов’язана з поділом населення на умовні групи за фактом наявності матеріальних ресурсів та виключенням з нормального життя за існуючими у суспільстві стандартами [18, с. 9].
Відносна концепція отримала поширення у повоєнний період, особливо наприкінці 1960-х та у 1970-х роках. Вона й нині використовується у деяких країнах. Прихильниками цієї концепції є, зокрема, П. Таунсенд, Т. Маршалл, А. Сен, Л. Рейнвотер, Т. Заславська та інші. Вони вважають, що бідність – поняття відносне. Якщо порівнювати з минулими століттями, то сучасні бідні живуть значно краще; а у порівнянні з біднотою країн, що розвиваються, біднота розвинених країн – люди заможні [19, р. 106 – 108].
Прибічники відносної концепції зазначають, що вимір еталона бідності через прожитковий мінімум або межу бідності породжує певні проблеми, а тому пропонують використовувати дані розподілу доходів (витрат) з урахуванням середніх норм, стандартів, звичаїв споживання в суспільстві. Відтак бідними вважаються особи або сім’ї, яким бракує ресурсів для участі в суспільному житті, для підтримання певного типу харчування, відпочинку, звичок тощо.
П. Таунсенд дав таке узагальнене визначення відносної бідності: „Індивідів, сім’ї, соціальні групи населення можна вважати бідними, якщо вони не мають ресурсів для участі у суспільному житті, підтримання типів дієти, умов життя, праці та відпочинку, звичних або прийнятих у суспільстві, в якому вони живуть. Їхні ресурси нижчі за ті, якими володіє середній індивід чи середня сім’я, унаслідок чого вони виключені із звичайного стилю життя, загальноприйнятих моделей поведінки, звичок і типів діяльності” [20, р. 31]. Вчений стверджує, що близько 25 % мешканців Великої Британії – бідні, а 50 % відчувають страх перед цим явищем. Ефективним заходом запобігання бідності він вважає перерозподіл національного доходу.
Відповідно до визначення Ради Європи від 1984 року, бідними є особи, сім’ї та групи, які мають настільки незначні матеріальні, культурні й соціальні засоби, що не можуть дозволити собі спосіб життя, прийнятний для тієї країні ЄС, у якій вони живуть [22]. Це визначення близьке відомому вітчизняному поняттю: бідність – це „неможливість унаслідок нестачі коштів підтримувати спосіб життя, притаманний конкретному суспільству в конкретний період” [23].Отже, бідність за відносною концепцією – це не брак доходів, а їх недостатній обсяг порівняно з доходами інших членів суспільства.
Різновидом відносної концепції бідності є теорія „відносних позбавлень”, оскільки люди мають не тільки фізіологічні потреби, а й право брати повноцінну участь у суспільному житті. Тому визначення бідності має обов’язково будуватися на результатах опитувань населення щодо достатності власних доходів і доступності до базових стандартів суспільної активності [24]. Методику такого опитування розробив Т. Гьодерхард [25]. Для визначення бідності респондентам адресується запитання: „Скільки, на вашу думку, грошей потрібно для покриття витрат вашого домогосподарства?” Основна проблема тут у тому, що уявлення людей про власні мінімальні потреби можуть не збігатися з мінімальним прожитковим стандартом, гарантованм суспільством. Крім того, індивідуальні уявлення про достатність коштів утруднюють визначення універсальної межі, яку можна було б використовувати в соціальній політиці.