Бідність і багатство в наукових теоріях і сучасних дослідженнях
„Багатство – бідність” – одвічна вісь, навколо якої обертається повсякденне життя, нуртують соціальні, філософські, політичні, економічні дискусії. Ця вісь нанизує на себе такі життєво важливі поняття, як свобода, справедливість, рівність.
Трансформаційна стагнація в сучасній Україні загострила проблему багатства і бідності до жахливої межі несправедливості. Відтак вирішення цієї проблеми вимагає залучення всіх ресурсів суспільства – політичної волі, інтелектуального потенціалу, громадянського сумління, моральної відповідальності, ефективних економічних механізмів.
Мета автора статті – узагальнити наукові та практичні напрацювання стосовно проблеми бідності та багатства, запропонувати нове визначення цих термінів, привернути увагу дослідників до соціологічних критеріїв і операційно-обчислювальних оцінок на соціальній шкалі „бідні – багаті”.
Ще у IV столітті до Різдва Христового Платон у трактаті „Закон” торкався питань співвідношення багатства і бідності [1]. Аристотель (384 – 322 роки до н. е.) у праці „Політика” теж говорить про проблему бідності й багатства. За Аристотелем, переважання одного з цих елементів визначає відповідну форму державного устрою [2].
Проте й донині не існує чітких визначень поняття „бідність”, тим більше – поняття „багатство”. Замість першого часто використовують велику кількість інших понять, зокрема „депривація”, „відносна бідність”, „абсолютна бідність”, „злидні”, „межа бідності”, „нестатки”, „нужденність” тощо. Як правило, вживаються терміни, що окреслюють бідність однобоко. Їх зміст уточнюється за допомогою пояснювальних слів: відносна, абсолютна, структурна, культурна, прихована, відкрита і т. д. Ще більше проблем з визначенням терміну „багатство”. В науковій літературі це поняття майже не розкривається.
На нашу думку, труднощі конструктивних формулювань „бідність” і „багатство” пов’язані як з багатоаспектністю цих явищ, так і з цілями окремих досліджень. До того ж вивченням проблем бідності й багатства переймаються науковці різного фаху – соціологи, економісти, філософи, політологи, спеціалісти з державного управління, які, природно, використовують різний понятійний апарат.
Вважається, що уперше цілісну систему поглядів щодо проблеми розподілу грошових доходів, явищ бідності і багатства сформулювали представники класичної політекономії – А. Сміт, Д. Рікардо, Д. Мілль, Т. Мальтус. Вони вважали, що бідність і багатство є логічним наслідком індустріального розвитку, а розподіл доходів між різними класами визначає розподіл власності. Т. Мальтус відзначав, що причиною бідності є вищі темпи зростання населення порівняно із зростанням ресурсів. Особливо швидко зростає якраз бідне населення, а держава лиш сприяє цьому через систему допомоги [3]. А. Сміт вважав, що заробітна платня збільшуватиметься в міру зростання національного багатства, і це сприятиме підвищенню добробуту [4].
На думку Г. Спенсера, бідність і багатство – явища закономірні, а нерівність збільшується одночасно із зростанням суспільного виробництва. Проте, за Г. Спенсером, бідність – явище не соціальне, а особиста проблема тих, хто не зміг вписатися в існуючі соціальні рамки. Він вважає втручання держави у природний розвиток суспільства недоцільним, бо бідність і багатство – явища позитивні, вони стимулюють людський розвиток [5].
Інші вчені, зокрема Ф. Гіддінгс, також визнавали існування бідності поруч із багатством. Бідність вони називали лихом, якому не можна запобігти, та одночасно й соціальним благом, рушійною силою соціального прогресу [6]. Ж. Прудон також вважав бідність соціальним благом. Він зазначав, що вона є невід’ємною рисою людства, оскільки його потреби весь час зростають [7]. Ф. Хайек дотримувався думки, що бідність неможливо подолати адміністративними чи примусовими методами. Можна лиш дещо скоротити її масштаби. Але для цього в країні має підвищуватися загальний добробут [8]. За Ф. Хайеком, бідність і багатство – невідворотна реальність у будь-якому суспільстві [9].
Отже, ціла плеяда вчених розглядала бідність та багатство, по суті, крізь призму теорії Ч. Дарвіна (природний відбір, виживання сильніших). Вони вважали бідних особисто відповідальними за своє становище.
Діаметрально протилежної точки зору дотримувалися так звані егалітаристи (Е. Реклю, К. Маркс, Ф. Енгельс). Вони проголошували соціальну рівність необхідністю. Існування бідності поряд з багатством, на їхнє переконання, – це соціальне лихо, наслідок несправедливих розподільчих відносин. Варто змінити відносини й запанує абсолютна рівність [10]. К. Маркс був упевнений, що нагромадження капіталу призводить до підвищення пауперизації, а бідність – це форма експлуатації робітників власниками капіталу (багатими) [11].Розглянемо докладніше різні підходи до визначень і пояснень феномена бідності як великого соціального лиха. Перш за все впадає в око неодностайність дослідників проблеми. За одними визначеннями бідними вважаються всі, хто живе гірше за певний середній стандарт. За другими – лише ті, хто живе нижче визначеного суспільством мінімального рівня. За третіми ознакою бідності є нестача коштів на найнеобхідніше. Існують й інші підходи. Бідність визначають, зокрема, і як стан економічної залежності, і як позбавлення можливостей розвитку, і як неможливість користуватися громадянськими правами тощо.