Ідеологічна структуризація суспільних політичних інтересів

З суто теоретичної точки зору, явище ідеологічної структуризації як суспільства в цілому, так і окремих політичних інтересів, може бути висвітлено в двох аспектах. По-перше, як ступінь поширення ідеологічної системи (сукупність усіх наявних в суспільстві ідеологій) на все суспільство. І, по-друге, як ступінь ідентифікації громадянами своїх політичних інтересів з тією чи іншою ідеологією. В межах цієї статті розглянемо тільки другий із названих аспектів, оскільки перший стосується таких об’ємних питань, як політична культура та загальна політична структуризація суспільства.

Проте, перш ніж переходити до дослідження ідеологічної структуризації політичних інтересів українського суспільства, слід зробити кілька зауваг загального методологічного характеру. Перше з них стосується того, що навіть на теоретичному рівні ми далеко не завжди маємо змогу чітко встановити певну універсальну класифікаційну структуру, яка б охоплювала всі наявні політичні ідеології. Так, на думку Ф. Кирилюка, сучасний ідеологічний спектр конституюється з шести складових частин: комунізм, соціал-демократія, лібералізм, консерватизм, націоналізм та фашизм [7]. На відміну від цієї точки зору, російські дослідники В. Пугачов та А. Соловйов говорять лише про чотири типи ідеологій (лібералізм, консерватизм, соціалізм і фашизм) [8]. Тим часом К. Гаджієв поділяє весь ідеологічний спектр на п’ять ідеологій (лібералізм, консерватизм, соціал-демократія, марксизм і тоталітаризм [9]), але вважає, що реально конкурують нині лише три з них (лібералізм, консерватизм, соціал-демократія).Другий момент, на якому варто акцентувати увагу в контексті аналізу специфіки ідеологічної структуризації політичних інтересів в сучасному українському суспільстві, стосується того, що в політології описується поняттям „загальної трансформації ідеологічного дискурсу”. Йдеться про те, що практично всі без винятку традиційні ідеологічні програми та цінності зазнають певних змін та нової інтерпретації відповідно до зміни соціально-історичних та політико-правових умов життя. В цьому плані доволі показовим стає свідчення Л. фон Мізеса, який у праці „Лібералізм” (1927 р.) писав, що сучасний йому лібералізм вже не є класичним у тому сенсі, що він радше нагадує „політику торі чи соціалізм”, але жодним чином не традиційну ліберальну доктрину [10]. Що ж до фактичних змін, які свідчать по змістові ідеологічні трансформації, то вони даються взнаки бодай у появі таких течій, як „неоконсерватизм”, „неолібералізм” (у цьому плані прийнято говорити про трансформації в межах цих класичних ідеологій [11]), а також у змінах традиційних ідеологічних орієнтацій чи то в напрямку їх пом’якшення (це властиве комуністичній ідеології), чи в напрямку розширення (у цьому випадку можна послатися на зміни в соціал-демократичній ідеології; так, на думку В. Бебика, розвиткові сучасної соціал-демократії властиве включення до її базових положень таких цінностей, як правова держава, демократичний плюралізм, про що говориться, зокрема, в такому документі, як Франкфуртська декларація Соцінтерну 1951 року [12]).

Отже, говорячи про специфіку ідеологічної структуризації сучасного українського суспільства, не можна пояснювати її тільки винятковістю ситуації, в якій опинилась Україна (спадок тоталітаризму, трансформація політичної системи, низький рівень політичної культури громадян тощо). Адже сьогодні трансформуються не лише суспільства й держави, але й самі ідеології, які довго лишалися незмінними і справляли враження своєрідних „вічних істин” у політиці.

Досліджуючи ідеологічну структуризацію сучасного українського суспільства (та суспільно-політичних інтересів громадян України), можна йти двома шляхами: а) від окремих суспільних інтересів громадян та їх груп (найважливішими з них, на нашу думку, є, безумовно, політичні партії) до ідеологій; б) від існуючої класифікаційної моделі ідеологій до того, як вони представлені в сучасній Україні.

Звісно, перший шлях охоплює значно більший масив емпіричного матеріалу. Але в цьому й полягає його складність, оскільки формальний аналіз політичних програм окремих політичних партій може призвести до доволі несподіваних висновків (наприклад, до однієї й тієї ж групи ідеологій будемо змушені зарахувати партії, в назвах яких містяться посилання на прямо протилежні ідеології). Тому нині доцільніше звертатися до другого способу, коли, виходячи з традиційної чотиричленної класифікації ідеологій, можна спробувати з’ясувати, як усі вони представлені в Україні і які суспільні інтереси висловлюють.

Та навіть перше ознайомлення з політичними партіями, які репрезентовані в нашому парламенті (а відтак мають реальні важелі впливу на державотворчий та правотворчий процес), змушує визнати, що формально тільки дві з них можуть бути визначені як традиційно-ідеологічні. Маємо на увазі українських комуністів та соціал-демократів. Адже тільки у їхніх програмах є вагома ідеологічна складова, яка чітко пов’язує їх діяльність з конкретними системно визначеними суспільними інтересами (вітчизняні соціалісти, наприклад, настільки розпливчасто формулюють свої ідеологічні позиції, що їх не можна розглядати а ні як частину комуністичної, а ні як частину соціал-демократичної ідеологічної платформи). Причому і для комуністів, і для соціал-демократів характерне намагання представити власні ідеологічні програми як відображення не просто політичних інтересів окремих груп громадян, але як реалізацію загального суспільного інтересу, як своєрідний ідеологічний „шанс”, який дається українському суспільству й державі [13]. У зв’язку з цим варто згадати, що В. Медведчук наголошував, що стратегічні інтереси його партії повністю збігаються з загальними суспільно-політичними інтересами, якими є побудова в Україні демократичної, правової, соціальної держави та сприяння розвиткові громадянського суспільства [14].Що ж до інших політичних партій, які мають реальний вплив на процес реалізації державної влади, то їх не можна чітко співвіднести з жодною з існуючих на сьогодні ідеологій. У цьому сенсі досить згадати, що два найпотужніші суб’єкти парламентської діяльності отримали місця у Верховній Раді тільки завдяки передвиборчому блокуванню (блоки „Наша Україна” та „За єдину Україну!”). До речі, навіть побіжний аналіз програм обох блоків робить майже цілком марною спробу уявити ці дві політичні сили як складові елементи, що завершують ідеологічну структуризацію суспільства (тобто коли діяльність „Нашої України” співвідноситься з ліберальною ідеологією, а „За єдину Україну!” – з класичним консерватизмом). А це, в свою чергу, робить вкрай складним процес ідентифікації тих політичних суспільних інтересів, які представлені партіями, що утворили згадані блоки. Справді, в програмах партій, які увійшли до них, одночасно знаходимо посилання на політичні інтереси та політичні цінності, що традиційно асоціюються з такими різними ідеологічними програмами, як консерватизм, соціал-демократія, націоналізм і лібералізм.