Електронна Україна
Орієнтація України на створення інформаційного суспільства та інтеграцію в Європейський Союз вимагає дотримання нових вимог ЄС до сфери інформаційної політики та інформаційної безпеки. Для того, щоб українська держава увійшла у світовий інформаційний простір на рівноправній основі, необхідно зміцнювати прямі й зворотні зв’язки між владними структурами і суспільством, вирішити чимало проблем для забезпечення ефективного розвитку національної інформаційної інфраструктури, створення інформаційно-аналітичних систем органів державної влади, прискорення процесів модернізації матеріально-технічної бази, надійного захисту інформаційних ресурсів.
Мета статті – з’ясувати роль інфокомунікаційних технологій у процесі політичної модернізації держави. Виходячи з цього, слід вирішити таке дослідницьке завдання: розглянути інфокомунікаційні технології як один з основних інструментів взаємодії державної влади і громадянського суспільства.Проблеми функціонування Інтернету як політичного інституту розглядаються зарубіжними вченими А. Абрамсоном, Ф. Артертоном, К. Орреном, українськими дослідниками С. Кашавцевою, В. Королько. Впливові Інтернету на політичний процес присвячені роботи Е. Коррадо, Х. Рейнгольда, Ч. Фаерстона. Інтернет як фактор суспільних трансформацій аналізується російськими вченими Г. Вайнштейном, А.Чугуновим.
Питанням політичної комунікації в умовах розвитку сучасних інформаційних технологій присвячені роботи зарубіжних дослідників Д. Батлера, Б. Бірельсона, Х. Годе, Л. Гроссмана, К. Дойча, Д. Істона, П. Лазарсфельда, У. Липпмана, Н. Негропонте, Л. Пая, А. Етціоні, українського вченого Н. Костенко, російських дослідників Т. Андреєвої, В. Пугачова, О. Соловйова.
Авторами найзначніших праць, які склали методологічну основу досліджень інформаційного суспільства, є З. Бжезинський, Д. Белл, П. Дракер, Н. Луман, М. Маклюен, М. Кастельс, Ю. Хаяші, Е. Тоффлер, А. Турен. Теорія інформаційного суспільства розвивається в працях таких відомих учених, як Р. Катц, Й. Масуда, М. Порат, Т. Стоуньєр та інші. Інформаційне суспільство, як принципово новий рівень цивілізації, досліджується в роботах російських вчених Р. Абдєєва, С. Вартанова, В. Когана, І. Мелюхіна, М. Мойсеєва, О. Панаріна та інших.
Україна розуміє важливість створення інформаційного суспільства, прискорення цього процесу. 18 квітня 2002 року на другому засіданні Міжвідомчої комісії з питань інформаційної політики й інформаційної безпеки при Раді національної безпеки й оборони України було запропоновано започаткувати довгострокову програму під умовною назвою “Електронна Україна”, у рамках якої передбачено заходи щодо формування завершеної нормативно-правової бази у цій сфері, створення ефективного механізму інформаційної взаємодії органів влади усіх рівнів, впровадження електронного документообігу та забезпечення інформаційної безпеки. Йдеться про утворення в країні такого електронного середовища, у якому наш громадянин зможе ефективно здійснювати усі свої звичайні взаємини з навколишнім світом – працювати, спілкуватися, контактувати з державними органами тощо.
Ще одним важливим аспектом цієї проблеми є надання вичерпної інформації про діяльність органів влади, що, без сумніву, сприятиме зростанню суспільної довіри, без якої неможлива ефективна діяльність держави. Можливість стійкого зворотного зв’язку завдяки Інтернету дозволяє громадянам не тільки одержувати достовірну інформацію про роботу урядових структур, але й надавати їм свою інформацію. Це підвищить обсяг соціального капіталу в тій формі, яку А. Хиршман назвав “моральними ресурсами”, тобто ресурсами, обсяги яких у процесі використання не стільки скорочуються, скільки наростають, а вичерпуються лише в тому випадку, коли ними не користуються. Таким чином, громадяни і влада мають можливість більше довідатися про діяльність та проблеми одне одного [1].
У наукових дискусіях нині популярні такі поняття, як “e-government” (електронний уряд) і “dіgіtal dіvіde” (майнове розшарування суспільства у зв’язку з можливостями доступу до інформаційних технологій). Необхідною умовою створення “Електронної України” є, в першу чергу, формування нормативно-правової бази. У Європі вже розроблено два модельні закони, що рекомендуються для прийняття всіма країнами, які мають намір інтегруватися в електронний простір континенту. Це закон про електронну комерцію і закон про електронний цифровий підпис. Деякі країни імплементують ці закони без змін, інші ж вносять до них певні корективи, продиктовані своїми національними особливостями.
На основі згаданих модельних законів готується і правова база “Електронної України”. Уже розроблено законопроекти про електронний документообіг, електронний цифровий підпис, обговорюються пропозиції щодо правил ліцензування діяльності провайдерів, а також правил підключення органів державної влади до Мережі. Зауважимо, що зазначені законопроекти не ідентичні європейським моделям.Є потреба сформулювати правові гарантії одержання громадянами відповідей на їхні запити до державних органів, встановити терміни надання таких відповідей. Адже закон “Про звернення громадян” не передбачає електронної форми звернень як такої, що тягне юридичні наслідки: тобто чиновники зовсім не зобов’язані реагувати на звернення громадян по Інтернету. Щоб надати таким зверненням і відповідям на них юридичного статусу, необхідно внести відповідні доповнення і поправки до чинного закону.