PR-маніпуляційний вплив. Комунікативна теорія і практика
Прикладом апеляції до авторитету впливових міжнародних організацій може бути виступ міністра закордонних справ Великої Британії Дж. Стро під час дебатів на ВВС World (16 лютого 2003 року, о 14 годині 50 хвилин за київським часом) щодо позиції Франції і Німеччини стосовно іракської проблеми: “Франція і Німеччина підірвуть авторитет ООН”.
Перебільшення власних успіхів або ж критика на адресу інших. Комунікант політичного дискурсу повинен бути спроможним продемонструвати успіхи, яких він досяг за час перебування на державній, партійній чи громадській посаді. Якщо жаданих успіхів немає, то він повинен довести, що йдеться про неважливі проблеми, або перекласти відповідальність за провал на когось іншого. Звалювати провину “з хворої голови на здорову” – буденна практика політичної боротьби. До такого прийому часто-густо вдаються представники конкуруючих гілок влади.
Позиція “над сутичкою”. Ця стратегія дає низку переваг комунікантові. По-перше, в політичних чварах вона підтверджує образ політика, який діє тільки з почуття обов’язку перед країною. По-друге, сам факт того, що комунікант має суперників, додає йому “ваги”.
Сурогатне проведення політичної кампанії. Сутність цієї стратегії – в навмисній концентрації комуніканта на державній діяльності, тоді як проведення його політичної кампанії доручається підлеглим, оточенню, включаючи членів родини, міністрів та партійних функціонерів.
Роздмухування якоїсь зовнішньополітичної проблеми до масштабів міжнародної кризи. Хоча варіанти такої стратегії використовують політики різного рівня, однак найефективніше, звичайно, її застосовують перші особи держав. Мета – створити образ ворога і згуртувати виборців навколо лідера.
Залучення опонентів чи тих, хто вагається, до числа прибічників у регіонах, де комунікантові бракує невеликої кількості голосів для перемоги (стратегія інкременталізму) [12]. Ця стратегія є винаходом політичного гуру президента Дж. Буша – Карла Роува. Її було розроблено у зв’язку з тим, що різновид консерватизму, який сповідує Дж. Буш, не зміг завоювати нових прихильників серед поміркованої та незалежної частини електорату. Стратегія полягає в тому, що у випадку, коли, скажімо, кандидат має 48 % голосів у певному регіоні, то він намагається поліпшити свої позиції шляхом завоювання прихильності усього 3 % виборців з числа ключових груп свого опонента.
До конфронтаційних тематичних стратегій відносяться такі.
Критика діяльності опонентів. Це головна стратегія конфронтаційного типу. Її мета – викликати сумніви в електоральному середовищі щодо спроможностей політичного опонента і незадоволення станом речей взагалі. Деякі агресивно налаштовані комуніканти висувають вимоги розслідувати діяльність опонента, що повинно знищити його в очах виборців. Так, стратегія Дж. Буша у передвиборчих дебатах 2000 року не містила неочікуваних, винахідливих нападів. Він користувався стратегією, яку називають “надійною та методологічною”: “уникав помилок, використовуючи загальники, і постійно, ніби робот, повторював атаки на статус-кво опонента” [13]. В такий спосіб він створював собі імідж компетентної людини.
Наступальна позиція в полеміці. Ця стратегія передбачає активну атаку комуніканта на політичного опонента у вигляді “підступних” запитань або висловлення незгоди без будь-яких конкретних пропозицій. У такому випадку у виборців складається враження некомпетентності політичного опонента. Це, зокрема, одна з найулюбленіших стратегій російського політика В. Жириновського. Активно атакуючи опонента, засипаючи його підступними, неочікуваними запитаннями, нагороджуючи викривальними епітетами (і все це у шаленому темпі), В. Жириновський часто-густо просто ошелешує супротивника, не дає й хвилини на відсіч і в такий спосіб досягає мети: створює враження необізнаності та некомпетентності опонента.Заклики до позитивних змін. Тематичною домінантою цієї стратегії є вимога серйозних змін політичного курсу або методів вирішення назрілих проблем. Це може також торкатися конкретних політичних програм, кампаній, модифікації стилю адміністрування тощо. Одна з найулюбленіших стратегій і тих, хто перебуває при владі, і опозиціонерів. Якщо останні здебільш вимагають зміни політичного курсу чи методів вирішення економічних і соціальних проблем, то перші намагаються впроваджувати реформи, здійснювати адміністративні заходи, частково оновлюють команду тощо.
Підкреслений оптимізм. Ця стратегія є природним доповненням конфронтаційного дискурсу: піддаючи критиці опонентів, політик не може не обіцяти, що він забезпечить народові краще майбутнє. Наприклад, відомі всім обіцянки періоду перебудови: “Кожна сім’я в СРСР матиме окрему квартиру до 2000 року”; або ж економічна реформа за “500 днів” тощо.