Українська політична чи етнополітична нація

Кінець XVIII та початок ХІХ століття ознаменувався географічним зовнішньополітичним розколом української нації, оскільки після першого поділу Речі Посполитої західноукраїнські землі опинилися під владою Австрійської імперії, що призвело до порушення національної єдності українців, які жили в принципово різних державно-правових і цивілізаційних системах: кожна з цих частин української нації розвивалася за власною етнічною історією, що, зрештою, відбилося на їх мовно-культурних та ментальних особливостях.

Четвертий сценарій став логічним продовженням другого і був пов’язаний з національною політикою радянського тоталітарного режиму, який мав на меті ліквідувати ідентичні відмінності націй і народів, що входили до складу СРСР, і в такий спосіб сформувати нову радянську ідентичність, яка, до речі, виявилася дуже живучою, зокрема у Східній та Південній Україні [19].

Треба сказати, що і в ці часи націотворчі процеси не припинялися: згуртування в період російської революції, українізації, національно-визвольний рух в роки Другої світової війни, реалізація ідеї „народного соціалізму” в повоєнний період, „хрущовська відлига” формували національну свідомість та відроджували українство [20].

Здобуття Україною незалежності 1991 року докорінно змінило характер і напрям розвитку етнополітичних відносин. Титульний етнос (етнічні українці) з фактичної національної меншості, якою він був в умовах радянської системи, отримав можливість утвердити себе як нація в повному значенні цього слова. Чисельне домінування етнічних українців, які становлять близько 37 мільйонів чоловік (близько 72 % усього населення країни), як і їх особлива роль в українській історії та національно-визвольному русі, давала їм всі підстави для самовизначення в статусі єдиної державотворчої нації. Водночас суттєве перевищення частки поданих на референдумі 1 грудня 1991 року голосів за незалежність України над кількісною часткою українців давало підстави й іншим національностям, насамперед – росіянам, яких в Україні налічувалося 11 мільйонів (близько 22 % населення), вважати себе рівноправними учасниками державотворення. Визнання за етнічними спільнотами такого статусу знайшло своє закріплення в Конституції України та чинному законодавстві, зокрема в Законі України „Про національні меншини”, в „Основах законодавства про культуру” тощо.

Подальший розвиток етнонаціональних відносин, що відбувався в умовах економічної кризи, розчарування значної частини населення в політиці українського керівництва та психологічного тиску з боку Росії, характеризувався загальною стабільністю, але не завжди відповідав очікуванням основної маси населення України від проголошення незалежності.

Звичайно, складнощі перехідного періоду не могли не відбитися на міжетнічних стосунках. Особливо чутливою до цих питань виявилася психологія російської меншини, яка сформувалася як психологія панівної на євразійському просторі нації з відповідним комплексом ворожості до Заходу, схильністю до державного патерналізму, звичкою домагатися від інших народів повного підкорення їх національних інтересів інтересам Росії.

Внаслідок цього проголошена українським керівництвом орієнтація на ринкові реформи, свободу підприємництва, приватизацію та інтеграцію України у європейські структури викликала опір значної частини громадськості, ментальність якої пов’язана з Росією і яка не бачить свого майбутнього інакше, як в інтегративному зв’язку з нею.Пік загострення міжетнічних стосунків виявився в ході останніх виборів Президента України. Саме в ході цієї виборчої кампанії певні політичні сили зробили ставку на експлуатацію регіональних і ментальних відмінностей жителів Заходу і Сходу України. Цю схему намагались використати деякі партії і блоки (опозиційний блок „Не так!”, Партія політики Путіна, виборчий блок „За Союз!”) під час виборів до Верховної Ради, але народом вони не були підтримані.

Та саме в ході виборів особливо актуалізувався фактор українського національного єднання населення України, незалежно від їх соціального чи майнового становища. „Помаранчева революція” показала як українському громадянству, так і світовій громадськості, що українці мають всі підстави вважати себе європейською нацією, здатною ефективно захищати національні інтереси. Це дає підставу стверджувати, що українська нація відродилась як нація етнополітична і саме на етнічній (посиленій політичними чинниками) основі має відбуватися її подальший розвиток. Якщо на формування політичної нації впливає політична воля, цілеспрямований рух до поставленої мети, то етнополітична нація розвивається завдяки єдності духу (взаємопов’язаного ментального життя), спільного вільного вибору, політичної рівності та етнокультурної гетерогенності, що унеможливлює формування політичних субкультур.

Поле діяльності етнополітичної нації пов’язане, насамперед, з відродженням національної свідомості тих українців, які втратили свої етнічні корені: 18,8 % вважають себе українцями, але рідною для них є не українська, а російська мова [21].