Українська політична чи етнополітична нація
Виходячи з цього, сучасні націологічні концепції, як пише Е. Сміт, умовно можна поділити на дві частини: переніалістичні і модерні.
Переніалісти у визначенні нації відштовхуються від „титульного етносу” як основи, навколо якої формуються національні спільноти, і наділяють нації такими ознаками: 1) мовна, культурна і духовна спільність; 2) нація існує як вічний історичний феномен, який своїм корінням сягає глибокої історичної давнини і має спільний історичний міф; 3) внутрішня органічна єдність; 4) розглядається як цілісність; 5) заснована на родовій приналежності [5].
На думку переніалістів, нації існували ще з часів родового ладу. Тому такі історичні періоди суспільної організації людства, як рід – плем’я – етнос, вони розглядали як етапи розвитку націй.
Модерністи, у свою чергу, вважають, що нації можуть виникнути лише в період нової (модерної) історії, тобто в XVI – XIX століттях. На відміну від переніалістів, вони стверджують, що етнічний і соціокультурний чинники не є визначальними у процесі формування націй, що нація є, перш за все, політичним утворенням. Виходячи з цього, нація, на думку модерністів: 1) політична спільнота; 2) феномен нового часу; 3) створюється механічно елітою, яка, у свою чергу, напрацьовує основні цінності і надбання, які стають ідейно-культурною основою консолідації нації; 4) нація не має внутрішньої органічної єдності і консолідується на комунікаційній основі; 5) на формування націй впливають і такі чинники, як урбанізація, масова освіта, активна участь у політичному житті; 6) в націогенезі провідна роль належить політиці і законодавству [5].
Що стосується процесу формування українців як нації, то він не вписується в жодну з розроблених на Заході теоретичних схем, що, зрештою, значно ускладнює проблему. Зокрема, англійський славіст Е. Вілсон визнає, що українці є „несподіваною нацією”, поява якої викликала подив серед дослідників Заходу. Однак далі він пише: „Та, попри це, несподівана нація (українці – авт.) все ж є нацією – не більшою і не меншою мірою, ніж багато інших. Так само, як ми звикли із плином часу до незалежної Бельгії, до країн, що називаються Туреччина, Кувейт чи Словаччина, й не сумніваюся, що може б звикнули до незалежної конфедерації північних штатів чи до Курдистану, так само ми призвичаїмося до України” [6].
Отже, Е. Вілсон вказує на модерний характер української нації і наголошує на слабкості, а почасти й розмитості самої етнічної основи, навколо якої б відбувався процес консолідації і подальшого розвитку українців як нації.
По суті, Е. Вілсон зводить у своїх оцінках українців до такої собі сліпої навіть не етнічної, а протоетнічної аморфної маси з характерними для неї негативними параметрами.
Таке розуміння українського етнонаціогенезу властиве не лише Е. Вілсону, але й іншим представникам західної націології, яка в методологічному плані прагне механічно переносити засоби сучасної етносоціології та етнопсихології на вивчення процесу націотворення в Україні. Але для розуміння цього процесу слід об’єктивно оцінити як минуле, так і сучасну історію українців. Нищення, русифікація (полонізація), нівелювання культури, підміна традицій і звичаїв радянськими святами та обрядами, як і ліквідація Київського християнства, не могли не відбитися на ментальності українців.
Необхідно мати на увазі, що на етнічну історію українців наклало специфічний відбиток їхнє географічне розташування на Великому степовому кордоні між Європою та Азією, і саме в цьому, як зазначає О. Гринів, і полягає кардинальна різниця історії українців та інших народів Європи [7].
Незважаючи на всю складність політичної історії, на українських землях завжди існував титульний етнос. Як зазначає Я. Дашкевич, „протягом багатьох століть етнічна субстанція українців не мінялася, а формальна зміна етнічного цілком не торкалася фактичного етнічного змісту поняття” [8]. Звідси випливає, що поширене в сучасних публікаціях жонглювання етнонімами українців на кшталт руси – руські – русичі – малороси – хохли – українці є, з наукової точки зору, абсолютно безпідставними і передбачає, перш за все, „демагогічну мету”.Визнання наявності на українських землях титульного етносу значною мірою заперечує донедавна офіційна схема націотворення, згідно з якою націогенез розвивався за ланцюжком „етнос – народ – народність –національність – нація”. При цьому, у визначенні національності і нації значну роль відводили соціально-економічним орієнтирам, що теж не відбиває об’єктивної картини. Річ в тім, що соціально-економічні фактори стосуються не нації, а, передусім, держави, оскільки єдиний ринок формується не в „межах етносу чи нації, а в межах держави, яка, в свою чергу, створює необхідні для цього соціально-економічні і політичні умови з метою його регламентування і захисту” [9]. Для українців, які переважну більшість своєї етнічної історії розвивались в умовах бездержавності, така схема теж не спрацьовує.