Українська політична чи етнополітична нація
Тому, ми вважаємо, що в періодизації процесу українського націогенезу варто дотримуватися тричленної формули: плем’я – народ або етнос – нація, з якої виникає свідомість, а саме свідомість племінна (трибальна), етнічна і національна. Адже „рудименти трибальної свідомості виявляються серед українців і до сьогодні” [10]. Зокрема, йдеться про реліктову свідомість гуцулів чи лемків, а на регіональному рівні – про галицьку, закарпатську, полтавську тощо, яка вже в умовах нового часу трансформувалася в субетнічну свідомість або самосвідомість [11].
При цьому слід зважати на поліетнічний характер процесу українського націогенезу та особливості формування української етнічної і національної свідомості.
Зокрема, у процесі етногенезу українців брали участь представники іраномовних етнічних груп, починаючи із землеробських племен Трипільської культури, скіфів і сарматів, а також готського, хазарського, варязького, балтського, тюркського та інших етнічних субстратів, які в складному історичному процесі міжплемінного політичного, економічного, біологічного і культурного взаємообміну сформували спільну мову, звичаї, традиції, культуру, а також міф про спільне походження слов’ян від Даждьбога. Тому Я. Степко ще раз підкреслює, що: „наші предки вірили, що вони внуки Даждьбога, створені на образ і подобу Даждьбога” [12].
Наступний міф, розроблений значно пізніше в дусі християнської традиції, знаходимо у „Повісті минулих літ” Нестора Літописця. Відповідаючи на запитання, „Звідки пішла та є земля Руська?”, автор „Повісті” виводить походження слов’ян із „Яфетового гнізда” [13].
Однак каталізатором етногенетичних процесів в Україні стали два фактори: хазарське національне гноблення і прихід норманів, що, зрештою, у період VIII -IX століть призвели до утворення Київської держави та формування давньоруської етнічної спільноти, а з часом субетносу і суперетносу.
За короткий історичний проміжок часу Київська Русь поширилася на значній території Східної Європи. До її складу, поряд із слов’янами, увійшли й інші етноси. Зокрема, на території Північно-Східної Русі жили племена угро-фінської мовної групи, на території Білої Русі і Новгород-Псковщини – племена балтів, які згодом, так само, як і угро-фіни, були засимільовані потужнішим слов’янським етнічним елементом.
Виникнення та подальший динамічний розвиток Київської Русі був продовженням загальноєвропейського процесу становлення державних утворень. Однак, на відміну від західноєвропейських держав, Київська Русь розвивалася за рахунок активного розселення, чому сприяло її географічне межування з малозаселеними територіями. Вже на середину ХІ століття Київська Русь стає за своєю територією найбільшою державою в Європі.
Одночасно з розширенням території в Київській Русі формується власна правляча та інтелектуально-духовна еліта. Яскравим віддзеркаленням цього служить твір митрополита Іларіона „Слово про закон і благодать”.
Однак обширна територія, а також обмеженість комунікаційних зв’язків та віддаленість від центру призвели до регіоналізації як суспільно-політичного, так і культурно-духовного розвитку Давньоруської держави. А брак єдиного інформаційного поля та нових шляхів сполучення не сприяв формуванню загальноруської свідомості - основна маса людності навіть не мала уявлення про розміри Русі.
Слабкий зв’язок з Києвом як єдиним духовно-адміністративним і політичним центром компенсувався з’явою регіональних етнополітичних центрів, які ще мали спільну мову, релігію і культуру. Однак у них вже виникла власна етнічна історія та історична доля [14]. Все це далося взнаки в ході феодальної роздробленості другої половини ХІ - XIV століття.
Стосовно України, то тут існували два етнополітичні центри: перший в особі Києва, який, попри втрату свого значення як єдиного давньоруського політичного і духовно-адміністративного центру, ще залишався для всіх давньоруських земель центром релігійно-духовним і культурним; другим стало Галицько-Волинське князівство, куди, особливо після знищення Києва ордами Батия, перемістився центр духовно-політичного і етнічного життя українців.У XIV – XV століттях під впливом несприятливих зовнішньополітичних обставин українці остаточно втрачають свою державність. В цих умовах більша частина українських етнічних земель опинилася під владою Литовської держави, а територія Галицько-Волинського князівства потрапила під вплив Польщі.