Українська політична чи етнополітична нація
Все це загалом негативно вплинуло на етногенез праукраїнської спільноти, а втрата власної держави значною мірою загальмувала подальший етнонаціональний розвиток українців. Настає епоха першого занепаду української етнічної спільноти, яку Я. Дашкевич називає страшною катастрофою [15]. Позбавлена державності, українська спільнота втрачає і власну аристократичну еліту, яка поступово інкорпорується до чужих державних організмів, а відтак зраджує інтереси українського народу.
Проте, незважаючи на всі ці негативні тенденції, українська етнічна спільнота не зникає. Саме в цей критичний період розпочинається процес чергового етнонаціонального піднесення, в якому важливу роль відіграє історично сформована свідомість. Зростанню національної свідомості українців періоду XVI – першої половини XVII століття сприяли такі чинники: загроза фізичного винищення українців як етносу з боку степових кочівників, польське національне та релігійне гноблення, а також національна зрада української еліти [16].
Початки етнонаціонального відродження знаходимо у військово-політичній сфері, пов’язаній з виникненням козаччини. Згодом національне відродження переходить у сферу культури. В цей же час елемент національної свідомості проявився як захист в умовах конфронтації на двох рівнях: нижньому (етнічному) і вищому (ідеологічному). За висновками Я. Дашкевича, до нижнього (етнічно-побутового) рівня належать: 1) поширення самоназви „руський народ” у латинському варіанті „Natio Ruthena”; 2) наявність національних стереотипів з образливим відтінком для характеристики інших народів: ляхи, москалі, жиди, турки, татари; 3) переконання в існуванні спадкового фактора у вигляді особливої „руської мови”; 4) наявність національних бар’єрів зі степом у вигляді Великого кордону; з Росією – постійна учать у війнах проти Москви; з Польщею та Угорщиною – мовні й релігійні; з Молдовою - мовний; з Білоруссю, яка не підтримувала козацьких повстань. У свою чергу, вищий (ідеологічний) рівень становлять такі елементи: боротьба за національні справи з опрацюванням програми так званих вольностей для нації і відновлення історичних традицій; боротьба за офіційні державні права української мови; осуд національної зради; національна суть релігійних конфліктів з протиставленням „людей руського обряду” людям „лядської віри”; національне мотивування козацьких повстань, утворення національної адміністрації на території Запорозької Січі та прилеглих до неї земель [17].
Саме національне відродження другої половини XVI – початку XVII століття створило соціально-політичне, етно-духовне підгрунтя визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького.
В українському націогенезі Хмельниччина стала своєрідним рубіконом, під час якої була чітко визначено українську національну ідентичність. Створена Б. Хмельницьким українська держава сформувалася на власній українській основі, охопила українські етнічні землі, виробила і практично втілила суто українську модель державно-правової системи, яка базувалася на козацькому полково-сотенному устрої. Поряд з цим, до влади прийшла нова українська еліта в особі козацької старшини, яка визначала подальший розвиток як внутрішньої, так і зовнішньої політики держави.
В цей же час в середовищі української еліти формується ідея розбудови незалежної української держави. Однак новостворена українська козацька держава з панівною українською нацією зустріла концентричну протидію Росії, Польщі, Туреччини і Кримського ханства, які сприймали її як загрозу для себе. Крім того, після смерті Б. Хмельницького державу підточував „вічний елемент внутрішньої національної зради” [18]. Українці опинилися на роздоріжжі свого національного розвитку, який в подальшому міг розвиватися за кількома сценаріями.
Перший сценарій стосується витворення єдиної східнослов’янської нації на базі злиття української та білоруської нації з російською. Реалізація другого сценарію пов’язувалася з перемогою асиміляційних (російських чи польських) ідентичностей, внаслідок чого український етнос мав остаточно зникнути. Третій сценарій пов’язувався з утвердженням окремих національних ідентичностей для кожної з більших етнічних груп (української, російської чи білоруської) або поява певних змішаних ідентичностей типу спільної „руської” ідентичності для українців та білорусів.В силу відповідних політичних умов подальший націогенез українців розвивався за другим сценарієм. Після ліквідації української гетьманської державності наприкінці ХVIII століття основна частина українських етнічних земель опинилася під владою російської держави, котра докладала максимум зусиль для ліквідації українців як етнічної спільноти. Дії російського царату вилилися в політику нищення української мови, культури та історії. Задля прискорення асиміляційних процесів російська влада заохочувала міграцію у промислово розвинуті райони півдня та сходу України вихідців з етнічних російських територій, які в короткий історичний термін фактично перетворювали промислові міста на центри масової русифікації.
За таких умов українська інтелігенція опинилася у досить скрутній ситуації. Я. Грицак стосовно цього зазначає, що, з одного боку, та її частина, яка піддалася асиміляції, відчужувалася від українського села як єдиного на той час фундатора української нації. З іншого боку, та частина української інтелігенції, яка ще спромоглася зберегти українську національну ідентичність, почувалася чужою у панівному культурному світі [19]. Все це загалом призвело до формування в масовій свідомості українців комплексів меншовартості і малоросійства, які закріпилися в ній на довгі десятиліття і результати яких ми відчуваємо і сьогодні.