Українська політична чи етнополітична нація
Президентські вибори 2004 року, які увійшли в українську історію під назвою „помаранчева революція”, ще раз підтвердили, що національні проблеми в Україні не вирішені, а етнокультурні особливості регіонів стають предметом політичних спекуляцій, що, зрештою, ставить під реальну загрозу цілісність української держави.
Зазначені проблеми особливо яскраво проявилися на з’їзді у Сєвєродонецьку, організованому регіональною елітою східноукраїнських областей 1. Проблеми націотворення відтінили й парламентські вибори 2006 року. Вони ще раз засвідчили, що політичні питання не цементують українську націю, а навпаки – ділять на різні пострадянські політико-культурні сегменти.
Більше того, не викристалізувалися етнічні та політичні основи, на які б могла спиратися національна ідея. Щоб оминути ці проблеми, стара влада заявляла про становлення української політичної нації. Хто ж тоді будує українську незалежну державу? Громадяни з пострадянською ментальністю, етнічні українці чи космополіти-прагматики? Офіційна наука, як і влада з підпорядкованим їй старим бюрократичним апаратом, що не сприймав нічого українського, не давали відповіді на це питання. Тим часом в суспільстві не припиняються дискусії щодо етнічної та політичної основи української нації. При цьому, з поля зору випадає такий різновид нації, як „етнополітична нація”.
В сучасній вітчизняній науці не зустрічаємо визначення поняття „етнополітична нація”. Немає визначення цього терміна і в зарубіжній політології, хоча в ній він вживався ще на початку ХХ століття 2.
На Заході найбільш поширене розуміння нації як нації етнічної і нації політичної. В українській політичній науці нація розглядається як „тип етносу, соціально-економічна і духовна спільнота людей з певною психологію і свідомістю, виникнення яких відбулося історично і яким властива стійка сукупність сутнісних характеристик” [1]. До числа таких характеристик відносять: культурно-психологічні особливості людей, об’єднаних спільною долею, а також мова, звичаї, культура, релігія, політичні й неполітичні інституції, історія, з якою вони себе ідентифікують, і територія, яка формує відповідний спосіб буття.
Зрозуміло, що нація надто складне суспільне явище, щоб укласти його в прокрустове ложе тієї чи іншої дефініції. Бо крім названих є цілий ряд інших невловимих ознак. Вони значною мірою наповнюють особливим змістом цей соціальний феномен. „Нація, – підкреслює Е. Ренан, - це душа, засада духова. Дві речі, які, правду кажучи, є те саме, творять душу, цей духовний принцип. Одна – це спільне посідання багатої спадщини спогадів. Друга – це теперішня згода й бажання жити разом, воля продовжувати та відновлювати цю неподільну спадщину минулого...” 3. Звідси ще одна ознака – ментальність 4 – сукупність способів і змістів мислення та сприйняття на свідомому і підсвідомому рівні, сприйняття „стале і змінюване у взаємній залежності всіх матеріальних та духовних вимірів” [2]. Нація - категорія історична, філософська, соціальна і політична.
До однієї з найскладніших проблем політології, етнології та націології можна віднести аналіз співвідношення етнічного, соціального та національного. Е. Сміт вказував, що хоча між етносом і нацією існує „величезне історичне перекривання”, ці поняття суттєво відрізняються одне від одного. Так, окремі індивіди чи групи, що входять до складу того чи іншого етносу, не обов’язково мають проживати на „своїй” території (батьківщині), і їхня культура не завжди повинна мати громадянський характер, тобто бути спільною для всіх членів. Представники етносу часто не мають спільного поділу праці, єдиної економіки, юридичних прав та обов’язків через те, що проживають у межах різних державно-політичних систем. З іншого боку, нації для своєї ідентифікації не потребують таких ознак, як кровна спорідненість, спільність мови і культурно-господарського типу та інших рис, необхідних для ідентифікації етнічної спільноти [3].
Формування етнічних націй, пише І. Варзар, пов’язане з „титульним етносом”, тобто з тією етнічною спільнотою, яка зазвичай є найбільшою за фізичною чисельністю та найстарішим жителем певної території. Титульний етнос є тим народом-етносом, який робить найвагоміший вклад у соціальну результативність життєдіяльності даного суспільства. Він є основним номінатором і дає своє ім’я не лише країні, а й державі та державно-політичним атрибуціям владності – території і кордонам, природній специфіці й ландшафту, копалинам і шельфу, територіальним водам і повітряному басейну, дипломатичній службі і збройним силам, валютно-фінансовій системі й типові економіко-господарської діяльності, парламенту й уряду, мові офіційного спілкування і моделі культурного засвоєння людиною світу, торговельно-культурним і зовнішньо-політичним взаєминам народів тощо [4].Коли немає „титульного етносу”, нації формуються на політичній основі і розвиваються як нації політичні. Немає, наприклад, „титульного етносу” в США, Австрії, Великій Британії, Мексиці тощо – у цих країнах суспільства багатоетнічні, але такі, в яких кожний народ-етнос добровільно і свідомо розчинився в загальній масі населення, виявляючи себе лише інколи і лише в культурологічному, а не в політичному сенсі, що в підсумку обумовлює формування в цих країнах „єдиної політичної нації”.