Українська політична еліта доби визвольних змагань (1917 – 1920 роки)

З кінця 1918 року починає формуватися нова, „отаманська” еліта. Вона проявила себе у чотирьох формах: еліта, що оформилася у співпраці з С. Петлюрою, січові стрільці, офіцерство армії УНР та еліта „правого” офіцерства. Прикладом отаманських ідей можна вважати діяльність махновців в дусі анархізму (владу Н. Махна можна розглядати як форму делегативної демократії — своєрідного режиму, де інститут влади забезпечує не права громадян, а інтереси лідера, який не контролюється ніким, при тому, що цей лідер обирався народом).

Повалення гетманського режиму і встановлення влади Директорії не зупинило громадянської війни. Безупинні воєнні дії спричиняли часті переїзди і пертурбації в уряді. Через складність війсково-політичної ситуації місцеве самоврядування (сільські сходи, міські думи, трудові ради) функціонували не всюди. У другій половині 1919 року фактично запроваджується авторитарне правління С. Петлюри та окремих військових отаманів.

Загроза повної окупації України змусила головного отамана шукати порозуміння з Польщею, а це призвело до розриву з урядом ЗУНР. Невдовзі керівництво УНР втратило контроль над територією і змушене було емігрувати. Очікуване С. Петлюрою всенародне антибільшовицьке повстання так і не вибухнуло.

Крутими і тернистими виявилися шляхи українства до відродження національної державності. На жаль, у той час окремі політичні потоки не злилися в єдине державницьке річище. Поразку визвольних змагань спричинила також деструктурованість суспільства, слабкість соціальної бази УНР. Усе це призвело до національної катастрофи – ліквідації нетривалої незалежності України.

Таким чином, формування української політичної еліти наприкінці 1910-х років мало особливості, які не сприяли творенню справжньої національної еліти, спроможної очолити й продовжити процес визвольних змагань задля зміцнення незалежної української держави.Окремі риси того вже давнього процесу притаманні й сучасному етапові розвитку нашої держави. Наголосимо, що історія не тільки відбувається, а й твориться. І твориться незрівняно більше, ніж відбувається. Як підкреслював К. Поппер у праці „Відкрите суспільство та його вороги”, хоча „історія позбавлена цілей, ми можемо нав’язати їй наші цілі, і хоча історія позбавлена сенсу, ми можемо надати їй сенс... Ні природа, ні історія не можуть сказати, що нам слід робити. Факти, чи то факти природи, чи історії, не можуть прийняти рішення за нас, не можуть визначити цілі, які нам слід обрати...” [12]. Стало вже аксіомою твердження, що саме політична еліта, як вирішальна сила історичного та соціально-політичного процесу, визначає мету і сенс цих процесів і тому несе відповідальність за їх напрямок, ефективність і наслідки.

Література:

1. Феденко П. Влада Скоропадського. – Лондон-Мюнхен, 1968. – С. 5.

2. Верстюк В. Україна Центральної Доби. – К.: Заповіт, 1997. – С. 248.

3. Лисяк-Рудницький І. Між історією і політикою. – Мюнхен, 1973. – С. 134 – 145.

4. Шаповал М. Гетьманщина і Директорія // Вітчизна. – 1995. – № 11 – 12. – С. 135.

5. Дорошенко Д. Історія України. 1917 – 1923 рр. Доба Гетьманщини. – Нью-Йорк: Булава, 1954. – Т. 2. – С. 99.

6. Шаповал М. Гетьманщина і Директорія // Вітчизна. – 1996. – № 1 – 2. – С. 135 – 137; 1995. – №11 – 12. – С. 135 – 138.

7. Hass L. Wolnomularstwo ukrainske. 1917-1921 // Studia z dzejow ZSRR i Europy Srodkowej. – 1983. – T. 18. – S. 57 – 62.

8. Липинський В. Листи до братів-хліборобів. – Відень: Воля, 1922. – С. 32.

9. Тинченко Я. Українське офіцерство: шляхи скорботи та забуття 1917 – 1921 років. – К., 1995.

10. Колянчук О., Литвин О., Науменко К. Генералітет українських визвольних змагань. – Львів, 1995.

11. Штендер Я. Засуджений до розстрілу. – Львів, 1995.