Українська політична еліта доби визвольних змагань (1917 – 1920 роки)

У статті аналізується діяльність української політичної еліти доби визвольних змагань 1917 – 1920 років. Обґрунтовується, що криза відносин між різними її течіями та угрупованнями обернулася кризою всієї політичної системи країни і втратою незалежності України.

Мета статті – з’ясувати причини, які унеможливили створення незалежної української держави в період визвольних змагань на початку ХХ століття через чвари тодішньої політичної еліти, брак єдності в її колах та неспроможності утримати політичну владу.

Виходячи з поставленої мети, було визначено такі дослідницькі завдання:

• обґрунтувати, що еліта є одним з основних суб’єктів суспільно-політичного процесу, і її поведінка, так само, як і детермінанти цієї поведінки, стають важливим фактором, який впливає на хід політичного розвитку і функціонування політичної системи;

• показати, що політична еліта може виступати у ролі як ключового рушійного фактора, так і гальма демократичного реформування суспільства.

Криза у відносинах між різними течіями української політичної еліти наприкінці 1910-х років обернулася кризою всієї політичної системи України. Чотири принципові питання роз’єднували тоді еліту: про незалежність, про ставлення до більшовиків, про ставлення до миру з Німеччиною та про закон щодо переділу землі. Це роз’єднання й зіграло фатальну роль у долі країни.

В українській соціально-філософській і політичній думці проблема еліти почала розглядатися на початку ХХ століття. Саме у працях Д. Донцова і В. Липинського вперше ідея еліти оформилася в концепцію, яка особливу популярність отримала у вітчизняній науці тільки наприкінці ХХ століття у зв’язку з радикальними змінами в суспільстві і набула виняткової актуальності саме після здобуття Україною незалежності. Окремо потрібно виділити низку вчених, які досліджували процеси становлення політичної еліти України в період її визвольних змагань першого десятиліття ХХ століття. Це В. Босий, В. Горський, І. Гусар, Р. Десняченко, Р. Єндик, М. Забаревський, С. Квіт, І. Лисяк-Рудницький, Є. Маланюк, Ю. Русов, М. Сосновський, Д. Чижевський та інші.

Формування еліти – вузлова точка стратегії держави. Особливого значення набуває ця проблема в перехідні періоди, коли руйнуються старі уявлення та цінності і формуються нові. Одним з таких переломних періодів в історії України і стали визвольні змагання 1917 – 1920 років.

Після підписання миру з Німеччиною німецькі та австрійські війська в союзі з частинами УНР ліквідували в Україні більшовицьку владу. Уряд і Центральна Рада повернулися до Києва. Але це була „піррова перемога”. В Україні встановилося двовладдя – Центральної Ради і німецько-австрійського командування.

Австрійське і німецьке керівництво вирішило ліквідувати Центральну Раду, оскільки його не влаштовувала „соціалістична політика” і прагнення легалізації влади шляхом Установчих зборів. Вони шукали постать з центристськими або „помірковано правими поглядами”, яка б відновила підвалини приватної власності, забезпечила порядок в країні і в той же час не входила в конфлікт з елітою „свідомих українців” та мала вагому підтримку населення. Головним виразником ідеї утвердження сильної виконавчої влади і центром опозиції стала Українська народна громада (УНГ), яка об’єднала землевласників і військових, зокрема представників вільного козацтва та офіцерів Першого українського корпусу. Її очолив генерал П. Скоропадський. Суголосно з Партією українських хліборобів-демократів та її лідерами М. Міхновським і В. Липинським, УНГ дотримувалася думки, що тільки сильна диктаторська влада спроможна буде вивести державу з безладу та анархії. Прийнятною, на їх погляд, формою правління було гетьманство, а найкращою кандидатурою на роль гетьмана –П. Скоропадський.

Історики вважають, що домінуючим фактором при вирішенні цього питання були не тільки чесноти генерала, але і його родовід. Адже він був нащадком одного з українських гетьманів з князівського роду Рюриковичів. До того ж П. Скоропадський був свояком головкома німецьких збройних сил в Україні фельдмаршала Ейхгорна [див. детальн.: 1].

Раніше гетьманську посаду німецьке командування пропонувало українському діячеві націонал-буржуазних поглядів Є. Чикаленку, але той відмовився.

Німці прагнули створити з України маріонеткову державу, яка б забезпечувала німецьку армію сировиною, харчами і була гарантом „спокою на Сході”. Необхідна була й колоніальна еліта, яка б своїм статусом завдячувала окупантам.Таку еліту спробував зібрати П. Скоропадський шляхом автоматичного поєднання досить строкатих елементів. До участі в перевороті він залучив військових – генерала О. Дашкевича, начальника Генерального штабу військ УНР полковника Г. Сливинського, коменданта Києва полковника К. Прісовського, полковника Т. Глинського, поміщиків братів Вороновичів. Вагому підтримку гетьман отримав від представників економічної еліти. З’їзд представників промисловості, торгівлі, сільського господарства і фінансів схвалив гетьманський переворот і плани П. Скоропадського щодо захисту прав власності [2]. Основна підтримка була від Протофісу – організації, яка об’єднувала саме таких діячів (голова – князь О. Голіцин).