Українська політична еліта доби визвольних змагань (1917 – 1920 роки)

Повстання проти гетьманського режиму охопило всю Україну, і вже на кінець 1918 року П. Скоропадського підтримували тільки Київ і Одеса. Організаторами повстання були партії УПСР, УСДРП, Селянська спілка, УНС, самостійники, які й стали ініціаторами створення Директорії Центральної Ради. До першого складу Директорії як політико-адміністративного центру повстання входили В. Винниченко, С. Петлюра – лідери УСДРП, Ф. Швець – член УПСР. Згодом до них приєдналися лідери самостійників П. Андрієвський і А. Макаренко. Кандидат Союзу залізничників Ф. Швець був обранцем ще й Селянської спілки, а за С. Петлюрою стояло Січове стрілецтво.

У цей період С. Петлюра виступив з програмою народної консолідації заради перемоги і, відкинувши плани союзу з Антантою і компромісів з більшовиками, повів політику спирання на власні сили. Це було пов’язано з могутнім селянським повстанням проти більшовиків. Але різка зміна у політиці С. Петлюри – зміна „правого” кабінету на „лівий” внесла ще більший розлад в українську політичну еліту. Новий уряд проголосив соціалістичний шлях і орієнтацію на власні сили, продовжуючи змагання проти більшовицьких і польських військ.

Значні зміни відбулися й у місцевому керівництві. Так, М. Кириленко як губернський комісар Поділля за свої праві погляди був звільнений, а на його місце було призначено члена УПСР М. Кондрашенка. „Лівий” уряд І. Мартоса хоча й підтримував війну проти більшовиків, але проводив внутрішню політику, яка за своїми соціалістичними експериментами наближалася до більшовицької. Цей уряд не міг задовольнити ані генералітет і офіцерство армії УНР, ані галицьку еліту, ані партії УПСС і УПСФ.

Нову спробу державного перевороту вчинив представник правого крила військових, колишній командувач корпусу П. Болбачан. Він хотів проголосити на територіях УНР диктатуру Є. Петрушевича та командуючого Українською галицькою армією генерала О. Грекова. Через два місяці С. Петлюра вдався до арешту керівників Всеукраїнського ревкому з „лівих” соціалістів, які теж плекали антидиктаторський заколот. Він змінив уряд на компромісний кабінет І. Мазепи, теж „лівий”, але з ширшим представництвом тодішнього політикуму. Цей уряд проіснував три з половиною місяці в надскладних умовах поразок на фронтах боротьби проти „білих”. Саме він санкціонував переговори з більшовиками про спільний військовий союз. Уряд орієнтувався на вже існуючу верству партійних функціонерів, близьких до С. Петлюри, і військових, які були повними володарями влади на місцях, а також на селянство правобережжя України, де переважав середняк.Політична еліта доби Директорії зароджувалася в Національному союзі, серед верхівок політичних українських партій, у колах колишніх діячів Центральної Ради, земств, спілок. Знову, як і за часів Центральної Ради, домінував партійний принцип, до якого додався харизматичний образ революціонера-повстанця. Тим часом суспільство за часів боротьби проти гетьмана все більше мілітаризувалося. Активні діячі повстання, народні ватажки, які до цього не відігравали значної політичної ролі, постали як конкуруюча елітарна група отаманів, діячів, які „самі зробили себе”. До влади продовжували рватися військові у спілці зі самостійниками, зокрема П. Болбачан і В. Оскілько. Влада військових значно посилилася після того, як С. Петлюра – головний отаман, перша людина в армії – став членом Директорії.

Взаємовідносини політичної еліти УНР і гетьманату вивчені мало, хоча діяльність української влади у 1917 – 1920 роках, яка еволюціонувала до напіввійськової диктатури, викликає значний інтерес. Окремі (переважно дуже суб’єктивні розвідки) з’явилися тільки останнім часом [див., напр.: 9; 10; 11].

1917 року склався своєрідний феномен українського офіцерства. Генерали і вищі офіцери, які викликалися служити УНР, були соціально чужими революціонерам з УПСР і УСДРП – керманичам Центральної Ради. За соціальним станом, віком, життєвим досвідом, ставленням до української мови і культури це були зовсім різні світи. Відтак частина цього генералітету 1919 року перебігає до білогвардійців. Показово й те, що під час гетьманського перевороту жоден генерал чи офіцер не вивів своїх солдатів на захист Центральної Ради. Переважна їх більшість без проблем пішла служити у військо гетьмана, а пізніше так само легко перекинулася до гетьманового ворога – Директорії УНР.

Такий склад вищого офіцерства не міг не турбувати уряд – він постійно відчував небезпеку „генеральського перевороту”. Через це Центральна Рада зволікала з розвитком збройних сил України, віддавши цю справу під опіку партійним діячам – С. Петлюрі та М. Поршу. І це поглибило прірву між партійною і військовою елітою.

Найглибший конфлікт, пов’язаний з військовою владою, стався наприкінці 1917 року між міністром військових справ С. Петлюрою, який шукав контактів з офіцерством і генералітетом, і генеральним секретарем, другою людиною в УНР – В. Винниченком. С. Петлюра, хоча і був „партійцем”, спирався у своєму міністерстві на фахівців – генерала О. Грекова, підполковників Ю. Капкіна і В. Павленка. В. Винниченко тоді заперечував потребу в повноцінних збройних силах, він визнавав лише міліцейські формування. Наприкінці 1917 року соціал-демократична фракція відкликала С. Петлюру з уряду і поставила на його місце „партійця” з УСДРП – М. Порша. Небезпеку захоплення влади С. Петлюрою в союзі з військовими було, на думку партійців, ліквідовано.