Українська політична еліта доби визвольних змагань (1917 – 1920 роки)

Підтримала П. Скоропадського і частина правих федералістів – М. Василенко, В. Науменко, Ф. Штейнгель, яких було усунуто від влади за часів УНР. П. Скоропадський, готуючи переворот, намагався об’єднати партійних однодумців з УНГ з діячами Української хліборобсько-демократичної партії та Союзу земельних власників. Економічна еліта України жадала „спокою і порядку”. Вона ще не мала досвіду політичної гри, але відчувала необхідність сильної влади, яка покладе край „соціалістичним експериментам”. Та обставина, що в Україні не було сформованого угрупування національної буржуазії зі своїми корпоративними інтересами та прагненням панувати на українському ринку, не давало гетьманові можливості спертися на національний рух.

У той час в Україні проростала нова сила – капіталізм, який повинен був принести поступ і розвій, бо ще жодна країна не могла прогресувати без промисловості, без буржуазії. Відштовхнути буржуазію від керування життям України було неможливо. Але, як підкреслює І. Лисяк-Рудницький, український лібералізм і консерватизм були настільки слабкі, що не становили „...власну творчу силу українського консерватизму”, а гетьман спирався на „випадкову міжнародну кон’юнктуру” [3]. Формуючи „двір” на зразок монархічного, П. Скоропадський оточив себе окремими українськими аристократами з шляхетних козацьких родів. Крім Л. Лизогуба, Д. Дорошенка, С. Заводовського, І. Кістяківського, в його оточенні з’являються аристократи-ад’ютанти М. Ханенко, О. Яценко-Борзаковський, В. Кочубей, М. Сахно-Устимович, секретар В. Полетика та інші. Навколо нього гуртуються й представники князівських родів Долгоруких, Голіциних, Кочубеїв, Волконських, графів Радзивіллова і Браницьких, шляхти з Союзу земельних власників та інші. Ця гетьманська еліта, бутафорно-середньовічна, підштовхує П. Скоропадського до відновлення феодально-монархічного устрою.

Формування гетьманських виконавчих органів на місцях вказує на тенденцію посиленої мілітаризації влади і перетворення військової еліти на військово-політичну. Високі посади в губерніях обіймали генерали, які повинні були „утримувати спокій”. (Староста Катеринославщини – генерал О. Хануков, Одеси – генерал В. Мустафін, Миколаєва – генерал де Бонді, Київщини (з кінця серпня) – генерал М. Андріянов.)

Українська політична еліта, „свідомі українці”, які в дні перевороту були пасивними спостерігачами, вже через кілька днів виявили своє незадоволення режимом гетьмана. М. Шаповал заявляв, що „…після перевороту соціал-демократи не показувались ніде, але Мала Рада показала пасивність, не сказавши жодного слова з приводу подій”. Вже в травні „свідомі українці” оприлюднили „Меморіал”, у якому зазначали, що „кабінет міністрів є неукраїнським за своїм складом і політичною орієнтацією. До кабінету не увійшли представники українських партій і українських громадських груп, які власне творили Українську державу. В новий кабінет міністрів увійшли російські кадети, октябристи та взагалі представники тих неукраїнських груп, які завжди вороже ставилися до українського руху…” [4].

Політичні діячі „середньої руки”, адміністратори залишилися при посадах і працювали на гетьмана, але у вирішальний час повстання Директорії миттєво перейшли на її бік. Д. Дорошенко підкреслював, що „…весь персонал міністрів був залишений на службі в тому складі, як він був зорганізований за часів Центральної Ради. Серед цього персоналу було багато людей, які попали на дуже відповідальні посади, не маючи для цього ні підготовки, ні службового стажу, ні навіть потрібної освіти. Своїми посадами вони завдячували просто приналежності до національних українських кругів або до соціалістичних українських партій” [5].За часи гетьмана до управління було прийнято багатьох урядовців, вправних фахівців, які проте не володіли українською мовою і не були „свідомими українцями”. Незадоволені „свідомі українці”, еліта, яка відчувала втрату своїх позицій, почали створювати центр легальної опозиції – Український національно-державний союз. До нього увійшли переважно центристи, яким не подобалося, що кабінет міністрів сформувався без їх участі: федералісти, самостійники, Українська трудова партія, Партія хліборобів-демократів, Поштово-телеграфна спілка, Союз залізничників. Інший опозиційний табір склався з центристів-демократів, які були в земствах чи в міських думах. Заборона гетьманом з’їзду міст, земств, ліквідація земських управ, спроби протидіяти Всеукраїнському союзу земств призвели до того, що серед еліти земств і міських дум почався процес переходу до опозиції режимові. Був створений опозиційний Український національний союз, до якого увійшла еліта всіх українських партій, за винятком хліборобів-демократів. Вона стала найпотужнішою політичною силою в Україні [6].

Є припущення, що на „київських пагорбах” домінувала неафішована таємна політика – гетьман П. Скоропадський був людиною тільки зовні німецькою, а насправді, виконуючи завдання Антанти, утримував частини німецького і австрійського війська в Україні. Листопадова переорієнтація гетьмана на країни Антанти виявляється тоді повністю логічною, як і її згода підтримати його. Ложа „Молода Україна” була явно франкофільською. В ній, окрім П. Скоропадського, майстром був С. Петлюра. Причому „Молода Україна” поширила свій вплив і на військово-міліційну організацію „Вільне козацтво”. Своєю владою гетьман звільнив заарештованого німцями за опозиційну діяльність С. Петлюру. Пізніше, коли до Києва увійшли війська Директорії, С. Петлюра заборонив арештовувати гетьмана [7].