Українська політична еліта доби визвольних змагань (1917 – 1920 роки)

Починаючи з середини 1918 року, коли по Україні прокотилися антигетьманські повстання, П. Скоропадський знову почав шукати порозуміння з національною елітою. Він доручив Д. Дорошенкові вести з нею переговори і умовити лідерів „свідомих українців” увійти до складу уряду. Підсумком переговорів була згода лідерів Національного союзу на прем’єрство Ф. Лизогуба. Новий кабінет передбачався як „коаліційний” і формувався Ф. Лизогубом і В. Винниченком (Національний союз вимагав 8 міністерських портфелів). Кабінет Ф. Лизогуб сформував, але амбіції Національного союзу не були повністю задоволені: він одержав тільки 5 місць (до того ж не провідних міністрів), 4 місця мали прихильники Протофісу, 2 – українські ліберали. Федералісти в уряді лишилися в більшості.

Хоча Національний союз і брав активну участь у формуванні кабінету, тим самим фактично підтримуючи режим гетьмана, але публічно оголосив про свою „невідповідальність за діяльність нового кабінету” і опозицію до нього. Більше того, керівництво Національного союзу на чолі з В. Винниченком стало на шлях підготовки антигетьманського повстання. Вони шукали допомоги в цьому від радянської Росії.

У другій половині жовтня 1918 року гетьманський режим став більш національним і навіть полівішав. Гетьман виступив за земельну реформу, будівництво національної держави, скликання Сейму. Такі зміни були пов’язані з тим, що стала очевидною неминуча поразка „німецького блоку”; гетьман вже міг відкрито підтримувати стосунки з представниками Антанти задля збереження миру в країні.

Але миру якраз і не було. На початок листопада 1918 року гетьман остаточно втратив підтримку в політичних колах. Стара політична база – кадети і „праві” були незадоволені поступками П. Скоропадського. Союз „хліборобів-власників” розколовся на групу дрібних власників, які пішли за Національним союзом, і групу великих власників, що тягнули до російських правих — білогвардійців. До того ж Партія хліборобів-демократів теж ішла у фарватері Національного союзу, плекаючи самостійність. Великою небезпекою для гетьмана було проголошення Національним конгресом наміру перебрати на себе функції передпарламенту. Гетьман розумів, що еліта „свідомих українців” зробить усе, аби мирним шляхом позбавити його влади.

Останньою крапкою в обранні політичного напрямку стали вимоги країн Антанти і масонерії згодитися на федерацію України і ліберальної Росії за умови підтримки „білих”. У листопаді 1918 року гетьман проголошує грамоту про майбутню федерацію з Росією і розпускає коаліційний уряд Ф. Лизогуба. Новий кабінет під орудою С. Гербеля був проросійськи налаштований і правіший, ніж кабінет його попередника. Він працював у обставинах кривавої боротьби проти еліти, яка, об’єднавшись у Національному союзі, підняла народне повстання.

Орієнтація кабінету на Антанту не призвела до очікуваних змін і жаданої допомоги. Франко-англійські війська хоча й допомогли білогвардійцям витіснити війська Директорії з Причорномор’я, але широкомасштабної війни проти неї не розпочали, що й вирішило долю режиму гетьмана.Вся цивільна адміністрація в Україні підлягала військовій владі після проголошення військового стану у зв’язку з антигетьманським повстанням. Було встановлено диктат головнокомандуючого збройними силами української держави – генерала графа Келлера. Цей генерал був провідником проросійськи налаштованого офіцерства, яке хотіло стати під знамена білої гвардії.

За кілька днів в Україні сталися великі зміни, в результаті яких українська політична еліта опинилася у підпіллі. Офіцерські загони розгорнули справжнє полювання на все українське. Російське офіцерство і „праві” рвалися до влади, причому генерал Келлер ігнорував накази гетьмана і розпочав змову проти П. Скоропадського, пропонуючи себе у військові диктатори. Постійні хитання гетьмана призводили до втрати соціальної бази. Хоча його підтримували ще окремі земці, кадети, промисловці, було зрозуміло, що режим банкрутує.

Наприкінці листопада 1918 року гетьман усунув генерала Келлера з посади головкома. Замість нього було призначено „правого” монархіста генерала князя Довгорукого. Він почав шукати компромісу з самостійниками і федералістами. (Після повалення гетьмана князь Довгорукий з династії Рюриковичів проголосив себе царем – великим князем України, але цього майже ніхто не помітив).

Політика гетьмана орієнтувалася на українського власника, але не дала йому жодних позитивних результатів, бо прошарок не був настільки сильним, щоб стати потужною соціальною базою гетьманату. Власність було оголошено недоторканною, чим скористалися поміщики і хутко повернули свої землі та майно. В. Липинський, оцінюючи гетьманську владу, писав, що провід перейшов з рук революціонерів – „синів” до рук консерваторів – „батьків”, а джерело влади виведено з традиції, а не з бунту. „Влада ж була віддана не за персональні заслуги, а представникові роду, що вже гетьманував” (тобто закладався підмурок монархії) [8]. Хоча еліта Центральної Ради частково інкорпорувалася в еліту гетьманщини, зворотного процесу переходу еліти гетьманщини в еліту Другої Української республіки не сталося.