Суспільно-політичні погляди Станіслава Оріховського
Неминучим у працях політичних мислителів доби Відродження є звеличення видатної особистості, її ролі в історичному процесі. Це – яскравий вияв реалізації ідеї антропоцентризму. У творчості С. Оріховського ідея видатної і сильної особистості, котра є учасником історії, найбільш зреалізована в „Промові на похороні польського короля Сигізмунда Ягелона”. Він підносить постать короля: „Сигізмунд жив краще, ніж ті говорили, й краще правив, ніж вони навчали. Таким чином, наш король був не вигаданим і не мальованим, але живим, вів справи так, що Бог зробив його прикладом для інших королів” [5, с. 181]. Відповідно до світогляду Відродження, С. Оріховський бачить свого героя у контексті загальносвітової історії, наголошує на його значенні не лише для Польщі, а й інших держав: „Бо коли здобув мир для своєї держави, став речником миру не тільки для своїх підлеглих, а й для інших народів і держав” [6, с. 192 - 193].
Ідея звеличення видатної особистості звучить і в творі „Життя і смерть Яна Тарнавського”. Тут герой є втіленням ідеального сенатора, людини, котра підтримує короля: „Ян Тарнавський, високої проби сенатор, дораджував не тільки на війні, а й удома, охороняючи республіку. Знаючи, що республіка є не що інше як тільки coetus civium commonione iuris et societate utilitatis („зібранням громадян, поєднаних правом і спільною користю”), він найбільше дбав, щоб наша польська громада, спільністю права і одностайним пожитком з’єднана, цілою в Польщі була. Але оскільки вважав, що справедливість у Речі Посполитій є ніби душею в тілі… (держави, позбавлені справедливості, є ні чим іншим, як справжньою злочинністю), то і дбав про справедливість у Польщі як про власну душу” [7, с. 279].
З образу ідеального правителя С. Оріховський виводить ідеал людської доброчесності, а це – цнотливість. Для мислителя характерний яскраво виражений оптимістичний погляд на людське життя, в котрому слід досягати гармонії і щастя. А щастя, за С. Оріховським, – можливість для повного вияву особистості, її максимальної реалізації. Серед особистих якостей людини С. Оріховський особливо виокремлює розум, що дається людині Богом. Саме розум творить підстави для вчинення доблесних вчинків, він є також інструментом духовного спасіння, засобом пізнання навколишнього світу, Божественного єства. Про користь розуму в суспільному житті С. Оріховський пише в „Напученні” та в промові на „Похорон Сигізмунда”. У нього розум часто ототожнюється з мудрістю. В цих же творах виявляються й історіософські погляди мислителя, котрий „сприяв формуванню нової історіографії з виразним національним змістом” [8, с. 189]. С. Оріховський надає історії соціального й політичного значення, оскільки вона допомагає з’ясувати суть і причини сучасних явищ суспільно-політичного життя, вимальовує перспективу. Мислитель наголошує на необхідності об’єктивного опису історичних подій. Певний відступ від правдивості можливий у напученнях і надгробних промовах.
С. Оріховському притаманний критичний метод при осмисленні джерел. Текст для нього – логічна та історична цілісність. За С. Оріховським, історичний процес – прогрес духовних і політичних форм суспільного життя: моралі, правових і державних інститутів, знання тощо.
Наступна проблема, котра є однією з визначальних у суспільно-політичних поглядах С. Оріховського, – роздуми про державу, проблеми політики та етики. Це було близьким і зрозумілим йому, адже сам був суспільно-політичним діячем. Загалом же створений вітчизняними гуманістами „комплекс державно-правових ідей становить їх найвагоміший внесок у розвиток тогочасної української думки. Найбільшу увагу вони приділяли проблемам походження та сутності держави, війни і миру, а також осмисленню форм державного правління” [9, с. 236].
Ідея антропоцентризму в С. Оріховського логічно вливається в його концепцію держави. Для нього людина – важливий чинник творення державного організму. А серед внутрішніх чинників походження держави він вбачає розум і мову.Наприкінці ХVІ століття починає формуватися українське козацтво. То ж гуманісти висловлюють думку, що українська держава виникла не лише з волі Бога, а й завдяки старанням давніх русичів-українців. Відповідно і в С. Оріховського бачимо дві підстави для виникнення держави – залежна від умов життя воля індивіда і вроджений інстинкт до суспільного життя. Українські гуманісти межі ХVІ – ХVІІ століть усвідомлюють необхідність творення національної держави, „яка б політичними, дипломатичними, культурними, врешті військовими засобами захищала життя і свободу українського народу” [10, с. 102]. Саме в добу Відродження народжується ідея національної держави, чітко обмеженої територіально.
В концепції держави С. Оріховського спостерігаються запозичення з античних політичних теорій. Деякі дослідники називають його „платоніком”, інші – „арістотеліком”. Але, на нашу думку, український мислитель брав з античних концепцій лиш те, що відповідало його власним уявленням про державу, було близьким його світоглядові, а також те, що відповідало вимогам і потребам конкретної історичної доби – Відродження. С. Оріховський запозичив ряд положень з концепції держави Ціцерона, що є компромісним варіантом між концепціями Арістотеля і Платона. Він уявляв державний організм таким чином: „Держава є об’єднанням багатьох домів, поселень, міст, повітів, земель, вільних людей, які одному, родом найславнішому, волею найяснішому, справедливістю найпохвальнішому і мужністю найславнішому зверхникові, обраному вільним голосом вільних людей, для спільного добра добровільно піддані” [11, с. 240]; „держава є зібранням громадян, об’єднаних спільним правом і спільною користю” [12, с. 240]. Згадаймо Ціцерона, в концепції якого держава є „зібранням народу, поєднаного правом і спільним благом” [13, с. 240]. С. Оріховський знав і критично використовував ідеї інших мислителів, зокрема Арістотеля, Платона, Ціцерона, Томи Аквінського, Августина, Еразма Ротердамського. Але він бере у них тільки те, що відповідає його поглядам, а також адаптує запозичені ідеї до національної специфіки, настроїв доби Відродження.