Суспільно-політичні погляди Станіслава Оріховського

Постать Станіслава Оріховського-Роксоланина, його суспільно-політична спадщина тільки починає входити в контекст національної політичної думки. Нині в науковий обіг введено твори мислителя, перекладені на сучасну українську мову. То ж завдання політологів – вписати цю постать в історію політичної науки. Завданням цієї статті є по-новому поглянути на суспільно-політичні ідеї мислителя, визначити суть його бачення концепції щодо держави і правителя. Актуальність і новизна розвідки в тому, що в ній особливо акцентується ідея антропоцентризму у спадщині мислителя, котра вплинула на його бачення державного устрою, ролі та завдання правителя. Фактично вперше робиться спроба проаналізувати суспільно-політичні погляди С. Оріховського в контексті широкого спектру ідей доби Відродження.

Спадщина С. Оріховського тривалий час була предметом вивчення польських науковців. Лише з початку 1990-х років вона привертає серйозну увагу українських вчених. Слід зауважити, що твори С. Оріховського вивчалися виключно у філософському контексті. Ми ж робимо спробу ввести цю постать в історію української політологічної науки. Розуміння С. Оріховським домінуючої ідеї Відродження – гуманізму – зводиться до вільної людини. Саме виходячи з цього мислитель і вибудовує власну концепцію держави та її правителя.

Станіслав Оріховський-Роксоланин народився 1513 року в селі Оріховці Перемишлянської округи. Дата народження – у „Листі до Яна Франціска Коммендоні про себе самого”: у „день святого Мартина, року Божого 1513" [1, с. 407]. Початкову освіту здобув у Перемишлі. Потім навчався в університетах Європи (Краківському, Віденському, Віттенберзькому, Падуанському, Болонському). Повернувшись додому, С. Оріховський став римо-католицьким священиком. Незважаючи на закони конфесії, одружився, провадив активну діяльність за зняття з католицьких священників целібату. Він пише: „Сказав, що як священик піду слідом за родом матері своєї (який походив… від священиків грецького обряду), і колись одружуся” [2, с. 413]. Одружився С. Оріховський 1551 року з Магдалиною, дочкою Яна з Холму, за що єпископ оголосив його „бунтівником, виключеним із суспільства.., після чого прокляв” [3, с. 414].

С. Оріховський – автор низки суспільно-політичних трактатів яскраво гуманістичного спрямування. Це дві промови „Про турецьку загрозу” (1543, 1544 рр.), „Про целібат” (1547 р.), „Відступництво Риму” (1547 р.), „Напучення королеві польському Сигізмунду ІІ Августу” у двох редакціях (1543, 1548 рр.), „Промова на похороні Сигізмунда І” (1548 р.). Також він автор „Хронік”, присвячених опису 5 років з історії Польщі. Ці його праці написані латиною. Писав С. Оріховський і польською мовою. Зокрема, його твір „Квінкункс, тобто взірець устрою Польської держави” (1564 р.), листи, діалоги, памфлети, промови створено польською. Власне життя С. Оріховський описав у листах до П. Рамузіо та Я. Комендоні. Назвавши себе Роксоланином, С. Оріховський підкреслював свою приналежність до руського, себто українського народу. Помер мислитель 1566 року.

С. Оріховський знав багатьох визначних мислителів свого часу – з Австрії, Німеччини, Швейцарії, Італії, Польщі. Опубліковано 110 листів, адресованих цим людям, а 18 – до Оріховського. Зокрема, він був знайомий з відомим гуманістом, професором Віденського університету поетом Яном Александром Брасіканом (помер 1539 року), німецьким реформатором церкви і засновником протестантизму Мартіном Лютером (1483 – 1546 рр.), німецьким протестантським теологом, педагогом Філіпом Меланхтоном (1497 – 1560 рр.), теоретиком, одним із засновників реалістичної теорії мистецтва в Західній Європі Альбрехтом Дюрером (1471 – 1528 рр.), італійським гуманістом істориком Паоло Рамузіо (I-ша пол. ХVІ ст.), папським нунцієм у Польщі кардиналом Яном Комендоні (1524 – 1584 рр.) та багатьма іншими. Постать і твори С. Оріховського були знані й користувалися популярністю на лише на Русі та в Польщі, а й у Європі.

Інтереси гуманістів епохи Відродження зосереджувалися на людині. Від середньовічного теоцентризму Ренесанс переходить до антропоцентризму. Віднині людина з її думками, почуттями, переживаннями, емоціями, прагненнями перебуває в центрі уваги політичних мислителів епохи. Саме проблема людини, її соціального буття, морального світу визначає світогляд Відродження, а „ідеї гуманістичного антропоцентризму з його трактуванням людини як найвищої цінності, обгрунтовували стихійне самоутвердження особистості в її чисто земному втіленні” [4, с. 624]. С. Оріховський творить концепцію самодостатньої людини, від якої залежить, чи стане вона гідною високого призначення, чи перетвориться на „огидну й нікчемну тварину”. Така людина не можне існувати без свободи волі. Йдеться про свободу людини в її діях і вчинках, право вибору між добром і злом.У добу Відродження проблема свободи волі осмислюється на новому рівні. Згадаймо полеміку між Еразмом Ротердамським і Мартіном Лютером. Еразм наголошує на праві людини добровільно обирати правильний шлях, необхідності усвідомлення нею відповідальності за свої вчинки. Лютер сформулював концепцію абсолютного передвизначення, згідно з якою людська воля не відіграє жодної ролі і значення, розвинув теорію несвободи волі та спасіння через віру. На думку С. Оріховського, людина наділена свободою волі й розумом. Свобода волі потрібна їй, аби творити добро чи зло. Вона має відповідати за своє майбутнє через здійснені нею вчинки, тому майбутнє визначається людиною, а не Богом. Сенс життя людини, за С. Оріховським, – у досягненні щастя та особистої свободи. Найбільша вартість людського життя – залишитися в пам’яті нащадків після смерті.