Роль виборів у політичних процесах сучасної Болгарії

У передвиборчій кампанії беруть участь кандидати, їхні помічники, партії, партійні коаліції та громадяни. В ній можуть брати участь також державні органи і профспілки. Обов’язкова умова – ведення передвиборчої кампанії офіційною (болгарською) мовою. Передвиборча аґітація здійснюється на передвиборчих зборах, шляхом видання афіш, плакатів, реклами, а також через ЗМІ, право доступу до яких мають всі кандидати, партії і партійні коаліції.

В період передвиборчої кампанії проводяться опитування громадської думки щодо можливих результатів виборів. Щоби унеможливити маніпулювання громадською думкою, опублікування результатів опитувань закінчується за два тижні до виборів. Передвиборча кампанія завершується за 24 години до дня виборів і заборонена в день їх проведення. Голосують у неробочий день з 6 до 19 години. Для забезпечення рівного виборчого права в паспорті голосуючого робиться позначка про участь у виборах.

У виборах президента і віце-президента обраною вважається пара, яка набрала більше половини дійсних голосів, за умови, що в голосуванні взяло участь більше половини виборців. Якщо такої кількості голосів немає, то призначається другий тур, результати якого визначаються за мажоритарною системою відносної більшості.

Виборчий процес включає і проведення референдумів. Національні та місцеві референдуми проводяться на основі загального, рівного, прямого виборчого права при таємному голосуванні. Рішення про національний референдум приймають Народні Збори. На його підставі президент визначає дату голосування. Рішення про проведення місцевого референдуму приймає громадська рада.

Референдум, безперечно, є одним із механізмів здійснення прямої демократії, хоча останнім часом в багатьох країнах, крім Швейцарії, ставлення до цієї форми волевиявлення далеко не однозначне. Пояснюється це часто економічними (дорога за вартістю процедура) і політичними причинами (небажання керівництва взяти на себе політичну відповідальність, висловлену єдиним народним вотумом).У політичній історії Болгарії референдум як форма прямої демократії має своє конституційно-правове оформлення. Тирновська конституція в її первинному вигляді не передбачала референдумів. Та XIV Звичайні Збори законодавчим шляхом ввели в правову термінологію поняття “допитване до народа” (референдум), яке використовується в політичному житті й сьогодні. Правове підґрунтя можливості безпосереднього здійснення державної влади, хоча й з питань місцевого значення, пов’язане з прийняттям закону про референдум (“Закон за допитване до народа по общински работи” – ДВ, бр. 52, 1909). В подальшому ХІХ Звичайні Народні Збори приймають ad hoc, тобто у конкретному випадку, закон про національний референдум одноразової дії. Це пов’язувалося з відповідальністю міністрів за ведення воєн, які призвели до національної катастрофи в 1913 і 1918 роках (ДВ, бр. 160/1922 г.). Ця практика продовжувалася й після 9 вересня 1944 року і була пов’язана з ліквідацією монархії та проголошенням Народної Республіки Болгарія. Конституція 1971 року також була прийнята за законом про референдум, затвердженим V Народними Зборами (після 1946 року було введено нову нумерацію Народних Зборів, а після 1989 року відновлено стару, яка вела свій початок з часів Тирновської конституції).

Новий закон про референдум після прийняття Конституції 1971 року було ухвалено тільки в 1983 році, але застосовувався він лише на місцевому рівні. Як відзначають деякі дослідники [8], політичні умови того часу не стимулювали цього процесу. Очікування, що новий політичний клімат після 1989 року вдихне життя в цей закон, не справдилися. Після прийняття Конституції 1991 року було ухвалено новий закон (1996 рік), який передбачав можливості проведення національного і місцевого референдумів.

За сім років (1990 – 1997) болгарин приходив до виборчої урни 12 разів – парламентські, президентські і місцеві вибори [9]. Хоча Болгарія й мала практику проведення виборів на різних рівнях, однак вони виявилися тяжким випробуванням для народу і країни в цілому. Аналіз болгарських досліджень з цієї проблеми дозволяє твердити, що визначення виборчої системи потребувало подолання значних труднощів політичного, юридичного, морального і психологічного характеру [10].

Свідченням пошуку адекватної виборчої процедури перехідного періоду є проведення 1 червня 1996 року болгарських “праймериз” щодо висунення спільного кандидата демократичних сил на президентські вибори. Це було першою спробою в Європі впровадити адаптований до національних умов варіант американської системи. У практичному плані попередні вибори дали змогу, на думку політолога І. Кристєва, розрубати “гордіїв вузол”, зав’язаний тодішнім президентом Ж. Желєвим і Союзом демократичних сил (СДС) – найбільшою і найактивнішою несоціалістичною політичною силою в Болгарії [11]. Застосуванню цього механізму передували драматичні політичні дебати.

Політичний простір поділився на групи прибічників і супротивників використання суто американської системи. Багато разів підкреслювалося, що це – частина виборчої системи США, і вона передбачає змагальність між республіканцями і демократами, а в Болгарії – зовсім інша ситуація: “праймериз” проводилися в рамках однієї демократичної сили – СДС.