Роль виборів у політичних процесах сучасної Болгарії
Політичний розвиток сучасної Болгарії визначається загальними тенденціями посткомуністичних трансформацій. Прагнення перейти від тоталітаризму до демократичних норм життя, набути самостійності і знайти своє місце у світі призвели до зміни політичної системи і перетворення правових, соціально-економічних та інших суспільних інститутів.
Вивчення трансформаційних процесів в постсоціалістичних країнах має для української науки як теоретичне, так і практичне значення. Аналіз політологічних публікацій свідчить, що українські вчені виявляють все ще недостатній інтерес до проблем посткомуністичного розвитку країн Південно-Східної Європи, хоча політики в останні роки демонструють певні успіхи, зокрема у відносинах з Болгарією.
Завданням публікації є аналіз виборчої системи Болгарії, яка характеризує ступінь її демократичного розвитку. На підставі консультацій з організаторами і учасниками виборчого процесу, вивчення результатів виборчих кампаній автор схильна стверджувати, що саме з виборів 1990 року розпочався шлях Болгарії до демократизації суспільного життя.
В болгарській юридичній і політологічній літературі (С. Стойчев, Г. Блізнашкі, П.-Є. Мітев, С. Начева та інші) проблемам виборчого права і виборчих систем приділяється велика увага [1]. Вибори, як інститут реалізації виборчого права, є однією з найважливіших характеристик сучасної демократії. Автори досліджень відзначають, що в оцінці виборів необхідно відрізняти їх форму і зміст. Часто політично і юридично оформлене право обирати і бути обраним не відповідає реальному змістові. Сьогодні виборчі системи існують у більшості країн світу, але тільки в третині з них вони здійснюються на практиці, в 1/5 проводяться однопартійні “вибори”, а в деяких взагалі право на вибір є досить сумнівним [2]. Як відомо, виборчі системи мають давню історію. В окремих країнах вони поступово, трансформуючись, утверджувалися протягом століть. Хоча французька й американська буржуазні революції проголосили всіх людей рівними, право голосу тоді дістали далеко не всі громадяни. Навіть в такій країні, як США, жінки дістали право голосу лише 1920 року. Тільки 1965 року були скасовані останні обмеження для них у виборчому праві – тест на грамотність, расова належність, такса за голосування [3]. У багатьох країнах рівність у праві вибору настала тільки у ХХ столітті, навіть у другій його половині.
Історично першою виникла і сформувалася мажоритарна виборча система, основана на принципі більшості. Спочатку вона реалізовувалась як мажоритарна система відносної більшості, де обраним вважався кандидат, який набрав більше голосів, ніж інші кандидати, що брали участь у виборах. Ця система мала певні недоліки, оскільки не дозволяла реально представляти громадські інтереси. Більшість виборців залишалася без політичного представництва, їхні голоси пропадали і не могли впливати на кінцевий результат.
Як коректива такого варіанту виникає мажоритарна система абсолютної більшості, яка претендувала на високий ступінь справедливого відображення волі виборців. Переможцем оголошувався кандидат, який діставав більше за інших, але не менше, ніж 50 % + 1 від усіх поданих голосів, визнаних дійсними. Ця система хоча і справедливіша, проте має істотну ваду – дуже рідко на політичну арену виходять настільки сильні й авторитетні постаті, щоб відразу набрати абсолютну більшість голосів. Як правило, це веде до другого туру, що означає додаткові матеріальні й моральні витрати. Така система з домінуючим особистісним моментом діє у Великобританії, США, Франції, Новій Зеландії, Тунісі та в інших країнах (у модифікованих варіантах).
Пропорційна система, яка виникла значно пізніше, наприкінці ХІХ століття, з претензією забезпечити вищий ступінь представництва, стає особливо популярною після Другої світової війни. Вона добре функціонує при багатопартійній системі, оскільки дозволяє репрезентувати в парламенті всі найзначніші та найвпливовіші партії. Критерієм їх політичної ваги є попередньо визначений бар’єр – необхідний мінімальний процент поданих голосів за відповідну партію як умова для участі в розподілі мандатів. Така система існує в різних варіантах.
Випробувана вперше в Бельгії, пропорційна система поширилася спочатку в Північній Європі, а після Другої світової війни – майже на всьому континенті. Вона використовується і в деяких країнах Латинської Америки. Найскладнішим у цій системі є визначення міри пропорції, або ціни одного мандата. В пошуках механізму пропорційного розподілу мандатів використовувались різні методики.У Болгарії 1990 року сприйняли досить поширену методику Ондта.Кожна з класичних моделей має певні недоліки. Часто, щоб пом’якшити їхні мінуси, виборчі закони вводять сильний мажоритарний елемент в пропорційну систему. Або навпаки. За таким принципом виникли змішані системи, які синтезують елементи обох названих систем. Вони застосовуються, зокрема, в Німеччині, Італії, Угорщині, Австралії. Використовується змішана система і в ряді постсоціалістичних країн, у тому числі в Болгарії та Україні.
Для Болгарії обидва типи виборчих систем не є новими. Вони застосовуються ще з часів Третьої болгарської держави, після 1879 року. Вчені підрахували, що відтоді в процесі 45 виборів до парламенту (7 – до Великих Народних Зборів і 38 – до Народних Зборів) – 28 проводилися за мажоритарною, 15 – за пропорційною і 2 – за змішаною системою (в різних варіантах) [4]. Таке розмаїття не дозволяє стверджувати, що Болгарія має сталу національну традицію або стійку політичну практику проведення виборів. Складається враження, що Болгарія понад 120 років перебуває у пошуку адекватної виборчої системи.