Розуміння сили
“Позитивне є завжди ціле, або єдність; те, що протистоїть йому – роз’єднання цілого, дисгармонія, атаксія сил”. І далі: “… дисгармонія – це не роз’єднання сил, а їх фальшива єдність, яку можна назвати роз’єднанням лише по відношенню до істинної єдності” [15], тобто безсиллям. Ця думка Ф.Шеллінга може без застережень інтерпретуватись як визначення неоптимальної організації ресурсів та невірно визначеної мети, тобто насильства.
Враховуючи сказане, пропонується визначити силу як раціональну за змістом творчу дію (тобто таку, яка виникає при оптимальній, гармонійній організації ресурсів і передбачає соціально корисну мету), яка належить до позитивної частини людської практики внаслідок обмеження за формою гуманними законами суспільства і відповідності її за змістом людському виміру існування. Таке розуміння сили знімає проблему тотожності “СИЛИ” і “НАСИЛЬСТВА”.
Насильство в такому разі виступає як безглузда, руйнівна за природою дія, що входить до негативної частини людської практики – внаслідок виведення її за межі гуманних законів та людського виміру існування. Тобто, антипод “СИЛИ” – “АНТИСИЛА”.
Принципова різниця між силою і насильством полягає в тому, що сила творить, будує і тому зберігає ресурси. Насильство – навпаки: руйнує і розпорошує ресурси.
Примус, як легітимна форма насильства, так чи інакше призводить до матеріальних і моральних втрат. Але вона є тільки меншим злом, яке свідомо обирається політичними лідерами, а більшістю суспільства вимушено визнається необхідністю – як факт, що вже відбувся. При цьому немає серйозних гарантій, що примус знову не повториться в ширших масштабах і не переросте в брутальніші форми насильства.
Як би не було, примус – це прояв безсилля, ознака слабкості, а не сили, хоча б з тих міркувань, що інших засобів для вирішення проблеми в певній ситуації просто не знайшлося.
“Насильство виступає одним з джерел влади. Проте влада (в тому числі і державна) не зводиться до насильства. Доцільно виходити з припущення, що насильство є симптом кризи влади. В нормі влада грунтується на мирних підвалинах” [16].Насильство повсякчас проявляє себе у формі дії, спрямованій на досягнення цілей, що не є суспільно корисними або їх суспільна корисність викликає сумнів і, зрештою, стає на заваді суспільно-політичному прогресу.
Cила – наслідок стійкої збалансованості відносин між людськими спільнотами, а також окремими людьми. Вона досягає найбільшої потужності в момент “золотої середини” – стану максимальної збалансованості інтересів всіх прошарків суспільства чи членів окремих спільнот. Саме такий стан забезпечує вирішення проблемних питань суспільства ненасильницьким шляхом.
Ненасильство – вища форма суспільно-політичних стосунків у контексті дії творчої сили, яка грунтується на свідомому сприйнятті точки зору опонента, без будь-яких ознак репресивності і внаслідок тільки переконання, на умовах рівності прав опонентів захищати свою думку, а також дотриманні “моральних стандартів взаємної терпимості у вирішенні конфліктних ситуацій” [17]. Іншими словами, це дія і взаємодія суб’єктів і об’єктів суспільно-політичного процесу, яка абсолютно виключає будь-які форми тиску.
Насильство – наслідок порушення збалансованості відносин у суспільстві. В момент “золотої середини” воно зникає, витісняється ненасильством. Насильство набуває найбільшої потужності при руйнуванні балансу відносин і виході дій окремих людських спільнот і осіб за межі позитивної людської практики, при нехтуванні людського виміру існування та законів гуманності.
Між силою і насильством весь час точиться запекла боротьба за ресурси матеріальні і духовні. Апогеєм цієї боротьби стала епоха протистояння двох військово-політичних блоків – НАТО і Варшавського договору, коли насильницькі методи вирішення міжнародних проблем мали в своєму розпорядженні колосальні ресурси провідних країн світу. Проте безпрецедентне нарощування потенціалів насильства, яке поставило під загрозу існування людства, було свідомо призупинено і розпочато процес його зниження. Частина ресурсів насильства була трансформована в ресурси сили – стримування агресії та війни.
Незважаючи на колосальні втрати через дію насильства, людство продовжує свій динамічний розвиток. Це свідчить, що позитивна людська практика значно переважає негативну, що в світовій спільноті загальний потенціал діючих творчих (силових) моделей набагато переважає потенціал діючих руйнівних (насильницьких) моделей організації ресурсів.