Розуміння сили
К.Маркс і Ф.Енгельс значною мірою поділяли ці погляди: ”Досі насильство, війна, грабіжництво, розбій і т.д. оголошувалися рушійною силою історії” [9]; “Насильство (тобто державна влада) – це теж економічна сила!” [10] – писали вони.
Це породжувало і породжує плутанину і зміщення акцентів у розумінні таких феноменів, як “СИЛА” і “НАСИЛЬСТВО”.
В наведених визначеннях навіч ототожнення сили і насильства. Сила при цьому навіть не пов’язується із суспільно корисною метою.
Слід зауважити, що природа сили полягає в оптимальній і доцільній організації ресурсів для дії в конкретних умовах і досягнення соціально корисної мети.
Мета – похідний момент суспільно-політичного процесу, який визначає установки, завдання та форми діяльності, а також її кінцевий результат. Мета відіграє головну роль у визначенні моделі організації ресурсів і доцільності їх використання.
Організація ресурсів сили здійснюється згідно з ідеєю (моделлю), яку пропонує рівень цивілізаційного розвитку суспільства (соціально-економічні відносини і технології) та мета дії.Ресурси – це сукупність “джерел і передумов отримання необхідних людям матеріальних та духовних благ, які можна реалізувати при існуючих технологіях та соціально-економічних відносинах” [11].
Визначальними ознаками сили є гармонійна організація ресурсів у відповідності з суспільно корисною метою, стабільність, здатність до гнучкої та ефективної дії для вирішення проблемних питань суспільного життя, органічна відраза до агресії та насильства.
В діях супільно-політичних сил реалізується найвище пізнання людиною законів природи та суспільства.
Ресурси, засіб і форма (модель) організації ресурсів та мета є складовими частинами, синтез яких породжує суспільно-політичну дію – силу чи насильство.
Ресурси, оптимальна модель їх організації для досягнення мети, суспільно корисна мета, на досягнення якої спрямована сила, формують силу і набирають якості її складових тільки в єдності.
“… сила – це єдність рефлектованої і безпосередньої стійкості, іншими словами – єдність форми і зовнішньої самостійності” [12].
“Що таке досконалість кожної речі? Ні що інше, як життя, що творить в ній, сила його буття” [13].
Сила – істинна цілісність, завершена сутність, яка утримується в певних межах, особливий світ для себе, особлива якість і форма. Виникнення (формування і прояв) сили – це рух, який походить від певного початку, досягає певного значення (апогей, вершина, рівень напруження тощо) і нарешті приходить до занепаду, втрачаючи свої змістові ознаки. Силу потрібно розглядати як безумовно досконалу і позитивну частину людської практики, “яка за своїм змістом є освоєнням і перетворенням природних і соціальних об’єктів” [14].
Насильство, в свою чергу, виступає як хибна і негативна частина людської практики, яка теж може бути скерована на освоєння і перетворення природних та соціальних об’єктів, але із значними незворотними втратами ресурсів, іноді взагалі на межі і навіть за межею доцільності соціально-політичної дії.
Причинами будь-якого насильства є недосконалість суспільних інститутів та амбівалентність мотивів їх діяльності, тобто безсилля і нездатність утримуватися в межах позитивної людської практики, дотримання гуманних законів.
Примус є однією із форм збереження насильства. Застосування примусу в політиці – прояв слабкості суспільства загалом і влади зокрема. Примус – свідчення переродження сили і втрати її змістових ознак.
Переродження сили веде до втрати її спрямованості та якісних параметрів, навіть коли зовнішні ознаки певний час зберігаються. Проте це не означає, що сила породжує насильство. Насильство – наслідок розпаду, загибелі сили, тобто безсилля і хаосу – браку ресурсів, негармонійності та недоцільності їх організації, браку соціально корисної мети.