Розуміння сили
Сила - одне з найперших уявлень і понять, що увійшли в життя людини і посіли в ньому центральне місце. В політиці сила має глибинний зв’язок з таким явищами, як насильство і ненасильство. Розуміння сили і споріднених з нею понять сьогодні, в інформаційну добу розвитку людства, потребує уточнення з огляду на суттєву зміну соціально-історичних умов.
Природничі та суспільні науки протягом багатьох століть схилялися до ототожнювання поняття сили з поняттям енергії. Дослідження сил, що діють у природі, осягнення їх сутності і бажання людини опанувати ними приводить, зрештою, до основи, яка визначає будь-яку силу. Ця основа – енергія. Вона є ресурсом сили і організовується в різні форми сили для цілеспрямованої дії.
Для сил, що діють в суспільстві, роль ресурсів виконують не тільки різні види природної енергії, але й енергія соціальна. Соціальна енергія – наслідок трансформації природної енергії людським суспільством. Носієм і уособленням соціальної енергії виступають як людські спільноти, так і окрема людина – член суспільства. Енергія людських мас є ресурсом всього розмаїття соціально-політичних сил.
Соціально-політична сила – це певним чином сформована і спрямована соціальна енергія.
Всі сили, які діють у сфері “…взаємодії природи і суспільства, в якій людська діяльність стає головним визначальним чинником розвитку” [1] – антропосфері, можна поділити на два рівні складності:
– на першому рівні – сили природних процесів, що діють без втручання людини;
– на другому – сили природних процесів, що діють із втручанням людини або керовані нею.
На другому рівні взаємодіють природні та суспільні сили.
“Існують дві форми об’єктивного процесу – природа і цілеспрямована діяльність. Проте, беручи до уваги експансивність останньої, можна наполягати на стратегічній зміні ситуації: дві форми об’єктивного процесу послідовно трансформуються в одну… Складається єдине ціле, що активно проявляє себе: унітарний антропокосмічний науково-техно-натурний комплекс з автономними закономірностями функціонування і самоперетворення” [2].
Панування над силою, яка не є частиною того, що дане природою людині у фізичному розумінні (її особиста фізична сила), виділила її з тваринного світу. Взявши до рук палицю і камінь, опанувавши силу вогню, примусивши інших собі подібних виконувати її задум, людина крок за кроком виходила за межі можливостей впливати на оточуюче середовище, користуючись лише однією особистою фізичною силою, яку їй подарувала природа. Людина подолала межу можливостей, яка визначалась параметрами її організму завдяки здатності мислити.
Здатність мислити озброїла людину і зробила її найсильнішою істотою в первісному світі, бо збільшила її вплив на оточуюче середовище в багато разів.
Забезпечуючи нагромадження і вдосконалення матеріальних та духовних ресурсів, людство нагромаджувало і вдосконалювало свої можливості перетворювати природне середовище. Правда, використання для цього ресурсів і потужностей часто в історії людства давало діаметрально протилежні результати: від побудови потужних суспільно-історичних формацій і держав як уособлення сили цих формацій – до їх повного занепаду та руйнування, що свідчило про їх недосконалість і слабкість.
Нагромадження людськими спільнотами ресурсів і формування ними можливостей дії для досягнення своїх цілей є запорукою прогресивного розвитку. Прогресивність дії визначається наявністю в спільноті переваги кількості ресурсів, залучених до моделі творення, і ступеня досконалості їх організації над кількістю та ступенем досконалості організації ресурсів, залучених до моделі деструкції. Дуже важливу роль відіграє чітко сформульована мета дії.
Протиріччя всередині суспільства зводяться до боротьби за право реалізувати свою модель організації ресурсів і спрямовувати їх на досягнення визначеної мети. На полюсах цієї боротьби – сила і насильство як уособлення, відповідно, позитивної і негативної частин людської практики.