Розуміння сили

Б.Франклін визначав людину як “тварину, що створює знаряддя”, а К.Маркс додавав: творяться “знаряддя праці з допомогою також знарядь” [3]. Спонукала людину до цього необхідність підвищити свої можливості впливати на оточуюче природне і соціальне середовище. “Люди …чим більше вони віддаляються від тварин, тим в більшій мірі вони роблять свою історію самі, свідомо, і тим меншим стає вплив на цю історію непередбачуваних наслідків, неконтрольованих сил і тим точніше відповідає історичний результат поставленій раніше меті” [4].

Людину від тварини відрізняє свідоме творення, пошук і вдосконалення моделі організації особистих (ресурсів організму), природних та соціальних ресурсів з певною метою. Іншими словами, людину від тварини відрізняє пошук сили. Хибні кроки в цьому пошуку приводять до насильства, втрати ресурсів, суспільного регресу. Історія людства, таким чином, - це постійний пошук сили.Тварину задовольняє модель організації ресурсів, дарована їй природою, яка втілюється в її організмі. Людина ж постійно веде пошук досконаліших форм організації ресурсів для досягнення новітніх цілей. Створюючи соціальну модель організації ресурсів, вона перебуває під впливом об’єктивних та суб’єктивних чинників.

Стихійне чи свідоме врахування творцем моделі об’єктивних чинників сприяє оптимальному використанню природних та соціальних ресурсів, створенню сильного суспільства, зводить до мінімуму насильство і втрату ресурсів.

Проте, “все ще існує велика невідповідність між поставленими собі цілями і досягнутими результатами, …продовжують переважати непередбачувані наслідки, …сили, що не контролюються, набагато могутніші, ніж сили, що приводяться в рух планомірно” [5].

Недосконалість моделей організації ресурсів, помилки у визначенні соціально корисної мети спричиняють відступи від позитивної практики, вихід за межі людського виміру існування, нехтування гуманних законів. Людство вдається до насильства – і втрачає ресурси.

При створенні реальної прогресивної, тобто силової (а не насильницької) соціальної моделі, опора робиться на людський вимір існування, що визначає рівень оптимальності використання ресурсів та її відповідність рівню цивілізаційного розвитку суспільства.

Збільшуючи свої можливості, людина шукала засоби впливу на сили природи та суспільства з метою їх підпорядкування, не завжди розуміючи їхню сутність. На початку історії людства об’єктами цього підпорядкування були лише сили природи. З часом настало розуміння, що суспільні сили теж потрібно дослідити, зрозуміти і впорядкувати. Незбагненні сили суспільства, неправильно керовані лідерами, виходили з підпорядкування і набирали протилежних якостей.

Дика, нецивілізована людина була часткою сліпих стихійних сил природи. З початком історії людство почало формувати суспільно-історичні сили, які були здобутком вищого ґатунку, ніж природні сили. Вони були розрізненні і розкидані на поверхні земної кулі, майже не взаємодіяли і не залежали одне від одного в просторі і часі.

З настанням інформаційної доби цивілізації людство цілком переходить до нової якості ресурсів суспільно-політичних сил. Всі без винятку людські спільноти стають взаємодіючими акторами антропосфери. Ця доба завершує глобальне залучення людства до спектру активно взаємодіючих і взаємозалежних суспільно-політичних сил, які спираються на природні ресурси всієї планети. “Процеси перетворення природи людиною і власне природні процеси перетворення зливаються в єдиний процес – перетворення соціоприродної тотальності”[6].

Людство набирає ознак єдиної глобальної планетарної сили. Ця сила безперервно перебуває під руйнівним тиском насильства. Зрозуміти її зміст і потенції означає відкрити дорогу до багаторазового збільшення і розширення позитивної людської практики, побудувати надійну перешкоду насильству, яке теж набирає глобальних ознак.

У ХХ столітті людство постало перед низкою нових загроз – внаслідок можливості виникнення катастрофічних подій через нераціональну діяльність окремих його спільнот, скеровану на спотворене нарощування силових потенціалів, а точніше – потенціалів насильства.

Традиційно, в основному завдяки теоретикам західної школи “реальної політики” та марксистам, у політиці феномен сили розглядається у зв’язку із здатністю до прямої і безпосередньої дії для досягнення визначеної мети. Популярною стала теза теоретиків “реальної політики” про силу як “засіб впливу одного активного суб’єкта на поведінку іншого, на хід політичних подій у бажаному напрямку” [7]. Не меншого поширення здобуло розуміння сили як “одного з легітимних засобів примусу, що застосовується при вирішенні політичних завдань без згоди сторін і коли інші засоби не приводять до вирішення тієї чи іншої проблеми” [8].