Посткомуністичні революції

ЗакономірностіОскільки опозиція майже усіх посткомуністичних країн з авторитарними та гібридними режимами заявляє нині про підготовку до наступних виборів своєї „кольорової” революції, то виникає питання: наскільки вірогідні такі події? Відповідь можна дати тільки за умови осмислення закономірностей посткомуністичних революцій. Аналіз ситуації, що склалася в Югославії, Грузії, Україні та Киргизстані напередодні революцій, дозволяє говорити про наступне.

По-перше, посткомуністичні революції відбулися переважно в країнах з порівняно м’якими авторитарними режимами (у транзитології вони визначаються як dictablanca – білий диктат). Режими Е. Шеварднадзе в Грузії та Л. Кучми в Україні були „найдемократичнішими” на теренах СНД, бо інші мали ще менше елементів демократії (Узбекистан та, особливо, Туркменистан не мають їх взагалі). Киргизстан за А. Акаєва розглядався як „острів демократії” в Середній Азії [12, p. 301]. Винятком був режим С. Мілошевича, але на час революції він перебував у стані розпаду.

По-друге, посткомуністичні революції, відбулися в країнах, де стався розпад правлячої еліти. Характерно, що чимало лідерів посткомуністичних революцій за попереднього режиму певний час посідали чільні місця в структурах влади. Під час революцій десятки осіб з оточення колишніх президентів перекинулися в табір опозиції. Внаслідок розпаду влада стала нездатною віддати наказ про силове придушення протестних дій, бо у неї бракувало впевненості, що силові структури, в разі переведення конфлікту у збройну площину, не перейдуть на бік народу.

По-третє, в усіх країнах напередодні революцій спостерігався низький рівень життя, що унаочнює частка ВВП на душу населення (таблиця 3).

Таблиця 3

ВВП на душу населення напередодні революцій (у дол. США)

ЮгославіяГрузіяУкраїнаКиргизстан

2.3002.6643.8162.750

До того ж, відбувався вкрай нерівномірний розподіл доходів. Злиденний стан переважної більшості населення дискредитував гасло „збереження стабільності”, під яким виступала „партія влади”.

По-четверте, в усіх чотирьох країнах напередодні революцій відбулася консолідація опозиційних сил демократичної та патріотичної спрямованості (останні далеко не з усіх позицій орієнтуються на стандарти вільного демократичного суспільства). Значну роль відіграло й те, що у Сербії та Грузії народний протест підтримали національні церкви. В Україні всі впливові конфесії (крім православної церкви московського патріархату) солідаризувалися з „майданом”.

По-п’яте, опозиційним силам в усіх цих країнах надали політичну, моральну, а в деяких випадках і матеріальну підтримку західні демократії та міжнародна демократична громадськість. Вони не визнали результатів жодних зі згаданих виборів.

Можливість поширення

Чи існують такі умови в інших пострадянських країнах?

Політичні режими Білорусі, Казахстану, Туркменистану та Узбекистану розглядаються як „консолідовані авторитарні режими” [12, c. 26], а, отже, в цих країнах існує значно менше умов (або не існує їх взагалі) для легальної боротьби проти чинної влади. В них, як і в Росії, Азербайджані й Таджикистані, ще не відбулося розпаду правлячої еліти. Брак цього чинника зумовлює здатність влади піти на силове придушення протестних дій у разі їх виникнення. Застосування насильства небезпечне переведенням конфлікту в збройну площину, що може закінчитися або румунським, або китайським варіантом (1989 р.) перебігу подій. Збройне придушення режимом І. Карімова протестних дій на півдні Узбекистану в середині травня 2005 року наочно підтвердило таку версію.

Можливість перемоги опозиції зумовлена рівнем незадоволення суспільства правлячим режимом. У Казахстані та Росії експлуатація багатих природних ресурсів дозволяє підтримувати рівень життя пересічних громадян на трохи вищому рівні, ніж у країнах, де відбулися революції (ВВП дорівнює, відповідно, 6.500 та 7.100 дол. США на душу населення) [12, с. 279, 462]. Завдяки пільговим цінам на постачання палива з Росії та відкритість російського ринку для білоруських товарів таке ж спостерігається й у Білорусі (ВВП – 7.620 дол. США на душу населення) [12, с. 96]. Можливість якось зводити кінці з кінцями на тлі бідніших сусідів продукує в масовій свідомості застереження щодо участі в антиурядових акціях.