Посткомуністичні революції
В Югославії ЦВК оголосила, що в першому турі ніхто з кандидатів не одержав абсолютної більшості голосів і долю президентської влади вирішить другий тур, у якому братимуть участь лідер опозиції В. Коштуніца та тодішній президент С. Мілошевич (одержали, відповідно, 48 % та 40 % голосів). Натомість паралельний підрахунок голосів показав, що В. Коштуніца набрав 52,5 % (С. Мілошевич – 35,1 %), а, отже, став президентом за результатами першого туру [13, с. 1].
В Грузії ЦВК удвічі збільшила кількість голосів, відданих за урядовий блок „За нову Грузію” (за офіційними даними він набрав 21,32 % голосів, за даними екзит-полу – 8 – 13 %) [14].
В Україні, незважаючи на фальсифікації, у першому турі лідер демократичної опозиції В. Ющенко одержав більше голосів, ніж кандидат від влади В. Янукович (39,5 % проти 39,32 %), але переможцем другого туру ЦВК проголосила В. Януковича (49,46 % проти 46,61 %, при рівні фальсифікації у 3 мільйони голосів).
У Киргизстані 90 % депутатських мандатів було розподілено між прибічниками А. Акаєва, серед яких було і двоє його дітей [15].
Цікаво, що після перемоги революцій, колишні президенти визнали факт фальсифікації, переклавши вину за це на підлеглих.
Брутальні фальсифікації викликали масове обурення, люди вийшли на вулиці й почали тиснути на владу, добиваючись перегляду результатів виборів. Нуртували багатотисячні мітинги, демонстрації, виникали „майдани”, ініціювалися страйки. В Югославії та Грузії учасники акцій протесту захопили будинок парламенту, в Киргизстані – будинок уряду, в Україні обмежилися лише блокуванням урядових установ. У Югославії та Киргизстані не обійшлося без погромних ексцесів.
Тривалий масовий тиск призвів до перемоги опозиції. Югославський диктатор С. Мілошевич змушений був відмовитися від влади. Президентом федерації, згідно зі справжнім результатом першого туру, проголосили В. Коштуніцу. В Грузії після дострокової відставки Е. Шеварднадзе відбулися повторні парламентські (за пропорційною частиною виборчої системи, за якою розподіляється близько 64 % депутатських мандатів) та президентські вибори. На парламентських виборах абсолютну перемогу одержала опозиційна партія „Національний рух” (66 % голосів виборців), президентом було обрано лідера „революції троянд” М. Саакашвілі (95 % голосів) [16]. В Україні за рішенням Верховного Суду відбулося переголосування другого туру виборів, яке принесло перемогу В. Ющенку (51,99 % голосів проти 42,2 % у В. Януковича) [17]. У Киргизстані склалась парадоксальна ситуація: А. Акаєва достроково було відправлено у відставку і сформовано уряд народної довіри, але новий склад парламенту (за винятком деяких одіозних осіб) визнано легітимним.
Отже, скрізь сталося принципове оновлення урядової влади. Суперечність між бажанням більшості громадян змінити урядову владу і неможливістю реалізувати його через інституцію виборів стала головною причиною посткомуністичних революцій, які в ситуації, що склалася, виступили як спосіб її розв’язання.
Демонстраційний ефект
Говорячи про причини посткомуністичних революцій, варто враховувати дію „демонстраційного ефекту”. Сутність його, наголошує С. Хантінґтон, полягає в тім, що успішна демократизація в одній країні „підштовхує до демократизації інші країни”, бо досвід однієї країни, по-перше, продемонстрував опозиції інших можливість покінчити з попереднім режимом; по-друге, показав, як це можна зробити; по-третє, виявив небезпек, яких треба уникати, й труднощі, які треба подолати [18, с. 113 – 119]. Революція в Югославії надихнула на рішучі дії грузинську опозицію; досвід грузинської „революції троянд” був використаний під час „помаранчевої революції” в Україні; та, у свою чергу, стала зразком для опозиційних сил усіх пострадянських держав. Безпосередньо під впливом „помаранчевої революції” відбулася „тюльпанова революція” у Киргизстані.
Для аналізу причин посткомуністичних революцій важливим є питання: чи були вони організовані заздалегідь, а чи виникли спонтанно? Супротивники революцій твердять, що ці революції були „замовлені” та організовані західними спецслужбами.Безперечно, певний рівень організації протестних дій мала кожна з них. Опозиція передбачала, що влада вдасться до фальсифікацій. Вона спромоглася: організувати моніторинг виборчої кампанії, який засвідчив нерівність умов її проведення для провладних та опозиційних кандидатів; провести екзит-поли і паралельний підрахунок голосів, які унаочнили масштаби фальсифікації результатів виборів; створити канали оперативного інформування населення про порушення виборчих процедур; підготувати матеріальне забезпечення протестних акцій. Міжнародні демократичні інституції допомогли підготувати членів виборчих комісій і спостерігачів, дали кошти на моніторингові та інформаційні заходи. Проте навряд чи опозиція перемогла б, якби до протестних дій не долучилися широкі маси населення, котрі внутрішньо були готові до цього. Так, за даними авторитетних соціологічних структур („Медіум”, „Центр вивчення альтернативи”, „Марк-план”) напередодні югославських виборів 2/3 громадян висловлювалися за зміни, 14 % – за зміни навіть за допомогою сили [19].